Лялечка слухав, наставивши вуха, а потім несподівано осмілів перед незнайомим дідом і спитав:
— Діду, а лиси у вас є?
Бабця важко зітхнула, мовляв, знову за своє, але нічого не сказала.
— Аякже! — підморгнув дід хлопцеві.— Ще й які! Розбишаки, мушу вам сказати! В село люблять навідуватись по кури. Особливо один. Такий уже волоцюга, що аж страшно... Розкажу тобі, яка пригода зі мною трапилась... Пішов я рибки онукам вловити. Озерце є таке в лісі, там риба водиться. Я сам її з річки ловив і пустив, щоб плодилась,— нащо воді марно пропадати. Стою на бережку, закинув вудку та й ловлю. Вже багато наловив, коли це чую — щось дзявкнуло. Повертаюсь — лис. Отой самий волоцюга. Очам не повірив. Старий лис, років десь чотири йому. Такі ніколи до людини близько не підійдуть. Розумні! А той сидить і так жалібно на мене дивиться, як пес, і хвостом виля. Дав я йому рибинку. З’їв і не тікає. Я до нього говорю, а він не тікає! Дав я йому ще одну. Знов з’їв.
І так дивиться, ніби зараз щось скаже! Я аж перестрашився: чи не мара яка? Та й пішов скоренько до хати...
— Діду, то мій лис був! — радісно закричав Лялечка.— Його Мацько звуть. Він картини малює.
Дід отетеріло глянув на малого:
— Ти що, з ним розмовляв?
— Ага. Він у нас на горищі спав. Я з ним дуже довго розмовляв. Він і про вас казав, що ви добрий, нікого не скривдите.
— Так і сказав? — засміявся лісник.
— Ага,— кивнув Лялечка.— Він спочатку був лисом, а потім захотів стати кущиком. А коли перефарбувався зеленою фарбою і йому все тіло почало свербіти, знову захотів стати лисом!
— Та не слухайте його! Він вам такого набалакає! — втрутилася бабця і за звичкою помацала лоба Лялечці: чи не гарячий.
— Е, не скажіть, всяке у лісі буває! —заперечив дід.— Ну, то де твій лис зараз? На горищі?
— Ні, — зітхнув сумовито Лялечка. — Він уже давно пішов. Ви його в лісі не бачили?
— Та щось тепер не помічав.
— Де ж він подівся? Він ще мені про їжака Грицька розповідав, про Сороку.
— Грицько, кажеш? Мої внуки тамтого літа їжака в садку спіймали і Грицьком нарекли. Він потім втік. От дивина!
— Що старе, що мале! — відмахнулася бабця.— Не морочте дитині голову всякими дурницями! Олежку, йди надвір, побався!
— Не хочу! — огризнувся Лялечка і ближче приступив до лісника. — Діду, а Роман казав, що він уб’є лиса сокирою, коли той з нори вилізе!
— Я його вб’ю! За такі справи — кримінал. Ти не бійся. То він просто язиком плеще.
— А я не боюся. Мій лис дуже розумний...
— Олежку, я кому сказала? Йди надвір, подивись, чи люди хліб несуть...
— Йди, йди...— підтримав бабу лісник.— А як лис знову прийде на горище, то ти мені скажи. Я теж з ним порозмовляю. Добре?
— Добре,— погодився Лялечка.— Тільки ви йому ніякої кривди не робіть.
— Та вже не буду... То ж не простий лис, а художник. йди, хлопче, я ще тут з твоєю бабою трохи побалакаю.
Лялечка не хотів іти, але пішов. Сів на порозі, дивився, чи люди хліб несуть. Лісник невдовзі вийшов.
— Діду, візьміть мене до лісу! — причепився до нього Лялечка.
Лісник погладив його по голові:
— Взяв би, та баба тебе не пустить. Може, колись її впросимо... А ти чого тут сидиш? Чого з дітьми не бавишся?
— Та...— скривився Лялечка і хотів було уже сказати чого, але тут надійшла баба.
...Лис з’явився вночі, коли вже всі, крім Лялечки, спали. Пошкрібся лапою в шибку, і Лялечка йому відчинив. На небі було дуже багато зірок, і хлопець добре бачив Мацька.
— Який ти гарний! — вигукнув він захоплено.
Ні сліду зеленої фарби не лишилось на золотій шерсті лиса.
— Збирайся хутенько! — сказав Мацько.— Підемо до лісу. Там зараз свято. Карнавал!
— Ой лисику! — зрадів Лялечка.— Як добре, що ти прийшов!
— Швидше! — попросив лис.
Лялечка похапцем натягнув штанці, светрик, взувся в сандалики.
— А тепер лізь через вікно. Тут невисоко, стоїть лавка.
Не встиг Лялечка стати на землю, як лис помчав уперед, кличучи його за собою.
— Ходи швидше! Я тобі по дорозі все розповім, коли вийдемо за село.
Лис біг попереду, а Лялечка — за ним. Дерева кидали тінь на стежку. Лялечка тремтів,— чи то від холоду, чи то від страху, але не скаржився. Вони довго скрадались по вулиці, причому Мацько тиснувся ближче до парканів, а Лялечка йшов посередині. Так вони дісталися аж до річки, котра світлою смугою вирізнялась у темряві. Лис безпомилково знайшов місток, І Лялечка, хоча боявся йти по хистких дошках, заплющив очі і сміливо рушив за Мацьком.
— Ху! — полегшено передихнув лис.— Тепер нема чого боятись! Можна й розповідати.
І Мацько розповів про свій успіх.
— Ой лисику, який ти молодець! — зрадів Лялечка і хотів переповісти розмову з лісником, але лис раптом зупинив його:
— Слухай, на нашому лісовому святі не повинно бути людей. Так що коли хтось поцікавиться, хто ти, кажи, що ти лис, котрий прибрав собі образ людини.
— А ти мене не залишиш? Я боюся...
— Ні, але, на всякий випадок, ти лис. Домовились?
— Ага. Я ще ніколи не був лисом.
— Ти не лис, а людина. Тобто ти лис, але переодягнувся, прибрав образ людини. Але ти не лис. Тьху, геть заплутався!.. А ось уже й ліс. Зараз я тебе виведу на галявину. Там танці в розпалі.
Вони пішли вузенькою стежечкою поміж дерев і невдовзі почули співи, музику, гамір...
Лялечка аж заплющив очі від яскравого світла, а коли очі звикли, став на місці як вкопаний. Нічого подібного він досі не бачив. На величезній галявині кружляли звірята в масках і дивовижних костюмах. У Лялечки в дитячому садку під Новий рік теж влаштовували карнавал, і всі діти в костюмах танцювали з Дідом Морозом навколо ялинки. Але тут було цікавіше: танцювали білки, зайці, вовки, тигри, мавпи, папуги, різні небачені звірі, а посередині галявини стояв дикий кабан, одягнений в людське вбрання і з рушницею. А всі інші навколо нього кружляли.
Лялечка аж засміявся з такого. Звірята кружляли і співали:
— Ми не боїмося браконьєра, Ми не боїмося браконьєра, Ми не боїмося браконьєра, Бомби атомної теж!
Весь час співали одну й ту ж пісеньку.
— Ходи, потанцюємо! — нагадав про себе лис, і вони розірвали коло танцюючих. Лялечка однією рукою тримав за лапку білку, а другою — Мацька.
Лялечка теж заспівав: