— Не плач, — сказав лис. — А то і я заплачу. В мене сьогодні такий день, що гріх сумувати. Ходи, я тобі покажу свою картину.
— Я хочу додому! — захлипав Лялечка.— Одведи мене додому!
— Бідненький,— співчутливо сказала лисичка.— До мами хочеш?
Лялечка ще гірше заплакав.
— Ну що ж, ходімо додому,— зітхнув Мацько.— А я так хотів показати тобі картину.
— Нічого, він ще до нас прийде. Правда? — лагідно заглянула в очі хлопцеві лисичка.
— Не прийду! — відрубав Лялечка.— Не треба мені вашого лісу! Досить з мене! Сам покликав, а тоді кинув ради цієї!..
Мацько і лисичка засоромлено поопускали голови.
— Ми більше не будемо!
— Ведіть мене додому,— наказав Лялечка.— І то швидко! Бачите, в мене є рушниця!
— Вона іграшкова,— сказав лис.
— Нічого, ти теж несправжній! Ти мені снишся.
— Чесне слово, не снюся! — поклявся Мацько.
— Ану вщипни мене!
— Я не вмію щипатись. Краще я тебе вкушу.
— Кусай, тільки щоб не боліло дуже!
Лис вкусив легенько Лялечку за палець.
— Справді, не снишся! Ну, добре, ведіть мене. Я спати хочу!
— Ходімо,— зітхнув лис.
І вони пішли стежкою. Попереду Мацько, за ним Лялечка, а позаду лисичка.
— Ти на мене не сердишся? — все допитувався лис.
— Серджусь! — відповідав Лялечка.
— І як я не додивилась, що в нього ноги брудні! — забідкалась лисичка.
Лялечка розплющив очі. Над ним стояла бабця.
— Спи, спи. Ще рано,— пробурчала вона.
— Бабо,— підхопився Лялечка.— А правда, що я був у лісі?
— Ні,— відказала вона.— Тобі все приснилось.
— Був, був! — образився Лялечка.— Лисичка ще казала, що в мене ноги брудні...
— То я казала.
— Все одно був! І на лиса я вже не гніваюсь. Я його люблю! Тільки ти мене в ліс пусти. Я ще картини лисової не бачив.
— Аякже! Сьогодні неділя. Після обіду ти поспиш трохи і підемо в ліс.
— Правда?
— Якщо будеш чемний,— подумавши, відповіла бабця і вийшла з кімнати.
— А мене ти любиш? — спитало кошеня, котре не встигло вискочити слідом за бабою.
— Люблю! — запевнив його Лялечка, а що він не виспався цієї ночі, то зручніше вмостився у ліжку І знову заснув.
У вікно стрибнув сонячний зайчик і сів йому на щоку, але хлопчик не прокинувся, тільки на губах у нього затремтіла легка, ледь помітна усмішка.
8 липня — 20 вересня 1980 року