— Грицю,— важко-важко зітхнув лис.— Як міг я після тих знущань і глузувань сидіти в лісі? Якби не клята фарба, то ще б терпів. А то боявся, що вся шерсть злізе...
— Аби душа була чиста! — буркнув їжак, але вже лагідніше.
— Нічого ти не розумієш, Грицю. Шерсть для лиса — справа честі. От, приміром, як для тебе колючки.
— Ти мої колючки не чіпай! Я ними від ворогів обороняюсь і на них діткам харч ношу! Без них я не буду їжаком.
— Грицю, та невже ти думав, що я тут вік буду сидіти? Мені, коли хочеш знати, кожної ночі ліс сниться.
— Міг би вже давно там бути...
— Ти знаєш, страшно чогось мені. До лісу так далеко...
— То мені не далеко,— обурився Грицько.— То я можу?!
— Чого ти такий сердитий? Ти маленький, сіренький, тебе в траві не помітиш. А мене за кілометр видно.
— Хочеш, я тобі скажу, чого ти став боятися? Бо ти тепер не села боїшся, а лісу. Відвик. Ти ось що, давай не гай часу, а ходи зі мною. Удвох веселіше буде.
Лис озирнувся на своє горище. Звідти несло теплим солом’яним духом.
— Ти мені на горище не поглядай. Кінчилось твоє байдикування! Я новину гарну маю для тебе... По-перше, Вовка скинули. Були у нас вибори, то тепер головою у нас молоденький Вовк, той, що театр хотів організовувати, але йому не дозволяли. А по-друге, скоро у нас День лісу, свято велике, і Вовчик закомандував усі сили кинути на підготовку. Змагання різні спортивні будемо проводити, концерт, карнавал. І конкурс на кращу завісу для театру...
Їжак кахикнув і вмовк.
— Ну? Розказуй, чого ти замовк? — нетерпляче закрутився лис.
— Та, кажу, конкурс на кращу завісу. Можна її намалювати, або сплести, або ще щось придумати. Кажу, брате, лісу тепер не впізнати! Всі тільки про свято й говорять... Ну, то як, підеш зі мною чи тут будеш боки відлежувати?
— Ой Грицю, та я б тебе обняв за таку новину, якби не твої колючки! Побігли мерщій!
— Чого маємо бігти? —забурчав Грицько.— Підемо помаленьку. До ранку ще далеко.
І коли вони вже вийшли надвір, їжак смачно плямкнув:
— Ну й миші тут у тебе, брате! Може, перекусимо на дорогу?
— Що ти, що ти?! —перелякався Мацько.— Ходімо! Мені зараз жодна миша в горло не полізе!
— Мокро тут щось... Ще втопимося в калюжі! — злукавив їжак.
— Я тебе перенесу, Грицю. Тільки хутчіше...
Десь спросоння гавкнув пес, і вони обоє швиденько пірнули в темряву.
РОЗДІЛ XV,
в якому лис частково витісняється велосипедом
Щоб Лялечка вельми засмутився, не побачивши лиса на горищі, того це можна сказати. Хлопець весь час боявся, щоб його приятеля не виявили і не зідрали з нього (за словами Мацька) шкуру. У мами була лисяча шапка, і на світі могла б з’явитися ще одна. Найкраще, коли б лис приходив вряди-годи і вони розмовляли про різні речі.
Бабця написала мамі переляканого листа, що з дитиною щось не те: весь час говорить про якогось лиса, котрий нібито малює картини, про їжака Грицька і про Сороку. Мама відписала, що подібне з Лялечкою було у три роки, коли він уявив себе автомобілем, і що це мине, а відпочивати їй залишилось недовго, і скоро вона знову поцілує свого улюбленого синочка.
Отакі справи. Лялечка знайшов собі заняття: дід купив йому велосипед. І він цілими днями роз’їжджав по подвір’ї. Правда, сам, бо Славко ходив на підготовку до школи і став дуже гордим, а Михаськові бабця не дозволяла сідати на велосипед Лялечки, хай йому мама теж купить.
Михасько деколи приходив, і, якщо не було баби, Лялечка трішки давав йому кататись. Це був дуже гарний велосипед: на двох колесах з блискучим рулем і справжньою фарою. Лялечка ніяк не міг ним натішитися. Хоч дід купив велосипед з умовою, що Лялечка гарно поводитиметься, не було схоже, щоб він став слухнянішим.
Одного разу хлопець так захопився, що поїхав геть далеко від хати і заблудився. Він навіть не помітив, як заблудився. Їхав собі по стежці, не минаючи калюж, їхав... А дід з бабою тим часом його шукали. І коли знайшли, то бабця ледве врятувала від розправи. Цілу дорогу вона сварилася з дідом, а хлопець вже не їхав, а вів за собою велосипед, обминаючи калюжі. І думав, що баба хороша, а дід злий і його не треба гнівити. Найкращий з усіх все-таки лис Мацько.
— Не треба мені вашого велосипеда! — раптом закричав Лялечка. — Коли ви такі, я в ліс утечу! І буду там сидіти зі своїм лисом на сонячній галявині і чекати, доки зійде сонце. Та-ра-ба-ра-ба-ра!
Він кинув велосипед у болото і втік. Не в ліс, правда, бо дід перелякався і наздогнав його. Не встиг він схопити Лялечку за руку, як той розревівся. А дід з бабою знову пересварилися. Баба сказала, що дід "звір", а дід сказав, що "він скоро й хату підпалить, коли йому все дозволити", тобто Лялечці.
Хлопчик аж перестав схлипувати. Тепер він йшов попереду, а за ним — дід з бабою, котра тягнула велосипед, геть виваляний у болоті.
Після обіду Лялечка сам пішов спати. Він не спав, а думав, як то добре в лісі. Там його ніхто не знайде. Лис йому все покаже, а він наловив би для Мацька риби в лісовому озерці...
Нарешті в хаті стало тихо. Дід з бабою більше не сварились. Лялечці раптом захотілось побачити маму. Він дуже давно її не бачив. Вона теж деколи сердилась на нього, але недовго. У бабці, як він приїхав спочатку, так само був лагідний голос. А потім вона геть зіпсувалась...
Лялечка почув, що надворі хтось тихо розмовляє. Може, мама приїхала? Вона ж писала, ніби дуже за ним скучила. Хлопчик зірвався з ліжка і побіг, здавалось, на мамин голос. Уже хотів кричати: "Мамо, мамочко!", та побачив удворі на лавці тільки бабцю і сусідку, які любесенько розмовляли між собою.
— А я думав, що то мама...— сказав розчаровано.
Сусідка заусміхалась. Вона була молода й гарна.
— Скучив за мамою, маленький?
Лялечка засоромлено сховався за двері.
— Ну, то як, будуть одружуватись? — допитувалась сусідка.
— Пише, що все добре. Дай боже! Бо що дитина без батька варта?! Хоч то й моя донька, гріх таке казати, але оте перебирання до добра не доведе. Вона не дівчина, щоб кавалерами крутити. Аби дитину любив, а то все байка! Лишиться сама, буде тоді знати. Ох, господи, коли вже я буду спокійна! — зітхнула бабця.
— Бабо, де мій велосипед? — з’явився Лялечка на порозі.