Мало цього, не доспть? Тоді будь ласка: "На сто коліп перед стома богами, на сто століть єдине лиш: прийди! Візьми мій світ жаждливими руками і в поцілунку небо зазвізди!"
Ну, припустімо, "зазвізди" нагадує звук, яким кличуть лошат, але хіба Коті звикати до таких звуків? Но з княгинь вона й не з герцогинь, та й циганську кров у жилах мала, про що й циганка Олеля недвозначно заявила, довідавшись про доччиного обранця і про те, чим він найбільше зачарував її.
— Л чп мене мій Щусь по тпм самим узяв? Моя кров у Коті, моя душа, все моє!
Отже, нам тепер ясно, що Безтурботний виказував перед Ко-тею прекраспу суміш ніжності й державного могуття і тому між ним і Гришею та Самусем конкуренції взагалі пе могло бути, а в змаганні (па жаль, назвати його соціалістичним пе можпа, бо іптересп колективізму тут відходять на задній план) їм обом судилася безнадійність і марність зусиль. Щоправда, коли всі зусилля марні, тоді чоловік ладеп виявляти їх пайохочіше і, сказати б, перебільшено. Ми й показали тут, як це робили Гриша Ле-вепець і Самусь. А здогадайся хтось із нпх прочитати Коті сонет Петрарки або пушкінське "Я помпю чудпое мгновенье" — і ще й но знати, в якому напрямку тоді розвивалися б події і наша розповідь.
А так — усе відомо. Під навісом посеред поля цілий тиждень гуло й несамовптіло весілля. Може виникнути законне запитання: а чому Безтурботний пе справляв весілля в лісництві? Тихо, затишок, затінок, дерева, кущі. Пояснення найпростішо. Безтурботному хотілося, щоб його весілля бачив увесь район. Коли бачать — заздрять. А в кущах що? Ти сховаєшся з одного боку, а хтось — з другого. Тут ужо не бачать, а підглядають. Ні, хто народився в степу, того вабить простір! Ну, а простір примушує людину мислити великими масштабами, а колп мислиш масштабно, тоді особисте, як справедливо пишуть у газетах, відступає на задній план.
Ой грай, моро, радуйся, земле!
За цими балачками автор мало не проґавив весілля. Це був би неприпустимий гріх, бо, як пишуть у першому томі виданої "Науковою думкою" книги "Весілля": "Весільні звичаї, обряди та піспі, що творилися народом протягом багатовікової історії,— це важливий складник народної культури. В ньому відбилися кращі рпеп світогляду, моралі, поетичних уявлень трудового народу, його артпстпчпі нахили. І тепер, колп склалася нова, радянська сім'я, старі традиційні обряди наповнюються повпм, соціалістичним змістом". Там що багато цікавого. Наприклад: "З давпіх-давсн одруження завжди було однією з важливих, урочистих і хвилюючих подій у людському житті. Спливали століття, падали імперії, на зміну одним народам приходили інші, виникали нові держави
¡1 суспільні устрої, але завжди жарким полум'ям палахкотів потяг молодих людей до єднання у міцну сім'ю". | Зверніть увагу: "надали імперії, але завжди жарким полум'ям [палахкотів потяг молодих людей до..." Таки ж здорово написано!
і Але в нас свій обов'язок, і ми повинні його виконувати.
На весіллі було безліч почесних гостей. Від Товариства охо-ірони пам'ятників оката червоногуба професорка, яка приїхала до Щуся роздобути рябих телячих шкурок на шубу. Від (ДТСААФу — відставний иолковппк, який щоліта вудив рибу в світлоярівських дніпровських затоках і калабанях. Книголюбів, |яспа річ, представляв автор цієї розповіді, якого Безтурботний цього разу вже впізнав і проспв на весілля разом з Котею, а який же письменник відмовить гарпій дівчині! Товариство Червоного ІХреста мало делегацію ііайчіїс.тенніїпу — цілу бригаду, яка в світлоярівських тепловоддях заготовляла п'явок для міських аптек. Від спортивного товариства "Урожай" прибула районна футбольна команда "Мічурінець", яка в республіканській футбольній ієрархії займала своє законне двісті вісімдесят дев'яте місце. Був там ще самодіяльний районний ансамбль. "А ми просо сіяли..." в складі сімдесяти трьох чоловік (з адміністраторами й водіями автобусів). Товариство ружжа й вудки уповноважило кільканадцять своїх доблесних членів прибути на весілля з двостволками, й ці мужні, загартовані в тяжкнх змаганнях з невловимими зайцями чоловіки, вловлюючи відповідні моменти, давали дуплетом дружні залпи на честь молодого й молодої, батьків їхніх, шановних гостей, радісного настрою і щасливого життя.
Описати таке весілля ще не вдавалося нікому. Навіть той, з літераторів, хто певтомно витворює моделі нових весіль, ніколи в своїх поетичних фантазіях пе сягав такого розмаху, як те вдалося зробити Іванові Безтурботному. Автор тількп потирав руки, поцмакував, розмахувався та розгапявся, радіючи в душі, що це весілля займе в нього добру половину роману, та тут довелося пережити йому розчарування, і не просте, а глибоке й тяжке.
Спав він, як завжди, в гостинного Свпридона Карповича, тепер уже в повій хаті, в спеціальній кімнаті для гостей, з телевізором, з люстрою, з торшером, пастільною лампою, з електрокаміпом (для осінніх приморозків, коли ще пе топлять грубок) і, звичайно ж, з радіоточкою. Але новина прийшла не по радіо, не по телеканалах,— приніс її Зновобрать, постукав до кімпатп (бо автор, як творчий інтелігент, спав довго, а голова сільради, як усі хлібороби, вставав удосвіта), увійшов, привітався і подав авторові свіжу столичну газету.
— Ви тільки гляньте.
Автор мерщій кинувся до третьої сторінки: там завжди нро літературу.
— Та не там,— сказав Зновобрать.— У кінці.
— Зведення погоди.
— Та пі, фейлетон.
— Фейлетон? Про кого ж?
— Про нас.
— Про..?
Автор мерщій перегорнув газету і, як пишуть уже років із п'ятдесят, не повірив власним очам. Фейлетон називався "Світлоярськ чи Гульбоярськ?" Далі писалося таке:
"Весілля... Кого пе схвилює, у кого пе викличе замріяної усмішки цей прадавній і такий завжди сучасний звичай! Весільний ритуал супроводжував людство як символ нескінченності його буття. Він різномапітився, збагачувався, навіть змінювався за формою. Але незмінним лишався його первісний зміст: радість рідних і близьких од факту утворення пової сім'ї, бажання бачити її з хорошими дітьми, в щасті й достатку. Але чому ж весілля в новому прекрасному степовому селі Світлоярську викликає не так позитивні емоції, як замішання, прикрість і подив? От наче ж людина справді має право па щось широке і разом з тим піби вчинила вона щось не так, щось навіть блюзнірське! Бо ж справді, у людей жнива, а в Світлоярську весілля. В людей найгарячіша пора, а в Світлоярську тиждень гуляють. Гуляють не скромно в хаті, навіть не в дворі, під деревами чи в садочку, а на механізаторському стані посеред полів з перестиглими хлібами, під довжелезними навісами для комбайнів, гуляє кількасот чоловік, а в колгоспі "Дніпро" працездатних теж не кілька тисяч, а саме кількасот. Данину старій традиції віддали сповна: були па весіллі, як і за діда-прадіда, ряджепі, було безглузде, з гиканням і "аварійними ситуаціями" катаппя перев'язаних рушниками сватів па допотопних тачках, була крадіжка курей, "викуп" нареченої, розкішні подарунки й побажання молодим довгого віку й достатку, урочисті залип, співи, регіт. Гуляли, забувши про ферми й незібраний урожай, забувши в п'яному чаду, як зветься їхнє село: Світлоярськ чи, може, й Гульбоярськ; забувши про хліборобську одвічну скромність і по-купецькому хизуючись достатком, нехтуючи працею.