Грпша біг до топила навпростець чероз купиння й кротовпська, яких повно було на зеленім лужку перед степовим прадавнім озерцем. Топило лежало посеред степу в неглибокім вибалку, береги були голі, тільки з одного боку ріс негустий очерет, і саме там утворилася невеличка латочка твердого, небагнистого дна і вода видавалася чиртішою. Там пила худоба, там купалася малеча, потрапляючи в степ, туди бігав і наш молодий механізатор. Але цього разу його "купальня" виявилася зайнятою. Віп спершу й не збагнув нічого. Почув хлюпостання, пібп від табунця качок, тоді майнуло біле й ніжне, вдарило в очі, в груди, в саме серце, хлопець ошелешено став, ніяк пе міг прийти до тями, а то біле збовтнуло водою і в просонцених збризках, що сягали, здається, до самого неба, полетіло на берег, прямо туди, де стояв Гриша, за ним летіли водяні прозорі крила, не згортаючись, не опадаючи, мовби неспроможні відірватися од звабливих заокруглень, таємничих заглиблень, від віяших неторкапостей оголеного жіночого тіла, що вибрідало 8 води пе вибрідаючи, вибігало не вибігаючи, втікало від стороннього ока но втікаючи, а в дивній протиприродності постаючи, перед тим оком у всій своїй гріховній принаді.
Гола жінка! Скільки їх уже купалося в наших романах і фільмах, а кожному постає, мов об'явлення Іоанну Богослову на острові Патмос. І якісь голоси недовідомі лупають, і хтось кричить, і серце рветься з грудей у героя. Закричало й у Гриші. Забилося в грудях, приголомшило, запаморочило: "Втікай! Втікай од неї!"
Ще й не розпізнавши жінки, не збагнувши, ню то Роксоляна, він, як стояв, крутнувся на місці й чимдуж припустив по кротови-ську, аж десь, мабуть, кроти перелякано щулилися в своїх глибоких сховках. Та хоч як швидко біг, Роксоляна його наздогнала, випередила, стала перед ним. Коли ж Гриша хотів звихнути вбік, ухопила його за сорочку.
— Стривай! Куди? Це ти сховав мій одяг?
Аж тепер він упізнав Роксоляпу, і йому трохи стало легше. Все ж сусідка. Заміжня жінка (хоч яка там яіінка в дев'ятнадцять років!). Але ж гола!
— Не бачив я твого одягу. Здуріла! Я тільки від комбайна.
— Коли не ти, то хто ж його сховав?
І терпулася об нього боком, стегном, грудьми. Мокра й гола! Жах! Віп знов гнучко вивернувся, а вопа, заливаючись сміхом, простягла топкі рукп (ніби ще довші, ніж її безсоромні ноги), пальці заворушилися перед самими очима в Гриші. Втікай, втікай од неї!
Але для втечі треба було зпайтп прпчипу, щоб пояснити цій ошалілій жінці. Що пояснити? Ага, зберегти честь. До чого тут честь? Гриша боявся звести очі, він вбив їх у землю, щоб не бачити Роксолянп, але вона, мовби вчуваючи виміри того заборонного кола його цпотливого погляду, з веселим иахабством переступила межу.
— В тебе ж ноги в багнюці! — мимоволі вигукнув Гриша, сам не знаючи, навіщо те каже.
— 11 хи! — пирснула Роксоляна.— То внизу, а вгорі вони чисті, такі чисті...
І знов пасупула на нього, як тепла біла хмара. Втікай і рятуйся! (Втечу в такому випадку пе слід розціпювати, як слабкодухість, бо, як пояснив авторові доктор ерудичнпх наук Варфоломій Кнурець, що у Всргілісвій "Енеїді" — пісня друга, рядок 638-й — сказано: "О ви, у кого не зачепила старість крові, і сили міцні, і тіла винослпві ваші, ви й утікайте!" Що ж до еротики, то нею насичений був уже античний роман. Ось кілька імен па вибір: Геліодор, Ксенофонт Ефеський, Харитон, Лопг, Апулей. Коли герой утікає, авторові лишається тільки взяти з нього приклад).
Гриша рвонув по кротовиську цього разу вже з такою швидкістю, що Роксоляна не зуміла його наздогнати, попри свою від-свіженість купанням і, звичайно я", незважаючи на всі гріховні наміри. Бо гріховність не заохочується й не нагороджується, а тільки карається!
Г — Чи за тобою гналися? — подивувався Педан, коли Гриша, Ділком вичерпаний, забрався до нього і не став до штурвала, а тільки знесилено махнув рукою, мовляв, веди комбайн далі.
і
37
[Як сказав один самодіяльний сільський філософ: "Все рухаються, перехрещусться, сплітається й верещить". Неприпусти-імо рішучі дії Роксоляпи не дали для неї ніяких наслідків, зате іштовхнули Гришу туди, куди його вже давно мали понести його [молоді ноги. Котя.
Ви пам'ятаєте оте чорнооке дівча, що сиділо за столом навпроти Гриші Левенця па заняттях тракторного гуртка і на всі його намагання налагодити контакти відповідало на диво стислою і водночас вичерпною формулою: "Відчепись!" Автор схильний ввая;а-ти, що такого енергійного вислову людство ще не знало. А коли й знало, то ніколи не вміло падати йому такого упіверсалізму значень і застосувань, як цс могла зробити Коти. Чи то нжпиала вона цс слово як своєрідну ритуальну формулу, чи в ііого справжньому рішучому значенні, чи внаслідок автоматизму мислення, виробленого в даному випадку не під впливом лінькувато-спокійного батька Щуся, а скоріше матері-циґанки Лейли (світлоярівці звали її Олеля),— хоч якими мотивами керувалася Котя, виставляючи своє Vвідчепись" проти чоловічо-хлоп'ячої половини людства, але діяло воно досить недвозначно і, сказати б, в односторонньому порядку: всі од неї одскакували, як той горох з прислів'я від твердої стіни. Відскочив свого часу й Гриша і так далеко, що вже ось скільки років не міг подолати відстані, яка утворилася між ним і Котею, хоч якась сила й штовхала його до того долання.
Силою такою, як висловився б доктор Варфоломій Кнурець, були закони природи, Гриша ж вважав: Котя. Бо хоч і по вийшло 8 пеї професора, і повернулася вона знов у лісництво до свого повільного в словах і думках батька Щуся і до меткої чорноокої, як і сама, матері Олелі, і в Світлоярську пе прославилася ніякими трудовими подвигами, бо зайняла скромну посаду виховательки в колгоспному дитсадку, та зате степова природа зосередила в дівчині стільки своєї сили, краси й щедрості, що мимоволі брало тебе диво: як може вміститися в одній людині таке добро!
Світлоярівці вважали, що головне в цьому ділі — харчі. Повітря до уваги не бралося, бо тут його — хоч греблю гати, дихають усі досхочу, щоправда, в лісництві воно трохи не таке, як у степу, бо ж тут і степ, і ліс поряд, дихай, де хочеш. А от харчі в кожного свої. Лісник Щусь хоч і ледачкуватий чоловік, але на такій посаді харч сам у руки пливе: і звір, і риба, і своє власне, й від людей — то за дровину, то за деревину. А тут ще чоловікові щастя випало — мав жінку Олслю. Сам би він ніколи не знайшов тої циганки, бо неповороткпй, хоч і хитрий. Так вона сама прибилася з далеких країв, ніби послана була якимись вищими силами для ощасливлення Василя Щуся. Це Олеля примусила Щуся попродати коней, корову, телят і навіть собак, яких він мав, і придбати нових, вишукуючи по всьому району і вибираючи тільки рябої масті: рябі кобилп, ряба корова, рябі телята, навіть собаки рябі. Сміх і гріх! Увесь Світлоярськ реготав, коли Щусь робив свій урочистий виїзд на парі рябих кобил, за якими бігли рябі лошата, а все це супроводя"ували три величезні рябі собацюри. Чи чоловік здурів, чи йому в очах рябів? А Щусь покурював та посміювався, різав бпчків, обдирав, вичинював рябі шкури, собачі стриг теж під телячі, складав собі, чогось ждав. І, справді, дочекався. Повалили до пього в лісництво мало пе з самої столиці новими "Волгами" модні дами, платили за шкури дурні гроші, бо з закордонів, виявляється, прискочила шалена мода на жіночі шуби з рябих лошат і з рябих телят. Про собак у моді не було чутно, але хто там розбере? Світлоярівці тільки руками розводили: "Як міг довідатися чоловік про таку дурничку? Не інакше — його циганка Олеля. А тепер гроші гребе чорної"