— Як ти сказав? Дурна секретарка? Та ти що? — закричав Верещака і навіть тупнув ногою.
Але Грпшу це не злякало, навпаки, падало хоробрості. Раз чоловік кричить — значить, добрий, криком виганяє з себе рештки злості або ж просто використовує крик як своєрідний захист. Хлопець сміливо підступив до грізного судді й діловито поспитав:
— А ви чим змазуєте? Верещака розгубився і відповів:
— Ружсинпм маслом. Чим же що?
— А касторкою не пробували?
— Касторкою?
— У пас Рекордист Іванович тільки касторку визнає. На всі сезони, каже, підходить і запах солодкий. Ну, а коли там з'їси не те і шлупок треба прочистити, полпзькав ружжо — і в кущі.
Суддя поклав рушницю і приладдя для чищеппя на стіл, обійшов Гришу довкола, так ніби хотів переконатися, чи пе ховається хтось у нього за спиною, і вже пе розізлено, без гніву, а скоріше здивовано поцікавився:
— Ти що — спеціально прийшов оце мені про касторку? Ти знаєш, що тут міститься?
— А що? — вдав дурника Гриша.
— Народний суд. А я суддя.
— Який же ви суддя! Ви голова районного добровільного товариства ружжа й вудки,— пояснив Верещаці Гриша.
— Ружжа й вудки?
— Це так називає Товариство мисливців і рибалок ваш відпо-відальппй секретар Іван Безтурботний.
— Ти й Безтурботного знаєш?
— А я всіх знаю.
— Чому ж мене?..
— Тому що ви мене теж не знаєте.
— Стривай. Як твоє прізвище? Левенець? А землемір Левеноць тобі хто? Родич?
— Віп ваш напарник по полюванню. Він і товариш Вивершений.
Згадка про знятого Вивершеного роздратувала суддю. Він рішуче підійшов до дверой і покликав:
Г — Поліно Лпдріївно, а йдїть-по сюди.
І — Я вас слухаю, Сидоре Дмитровичу,— ввійшла секретарка.
— Поясніть, будь ласка, цьому молодому громадяготну, хто я такий.
— Ви, Спдсре Дмитровичу, районний народний суддя товариш Верещака.
— —Дякую вам, Поліно Лпдріївно, можете бути вільною.
І, коли секретарка вийшла, суддя сховав рушницю до шафи, сів на стілець, пожував вузькогубим ротом, спитав:
— Чув?
— Чув.
— Усвідомлюєш?
— Усвідомлюю.
— До кінця треба усвідомити — тоді в тебе з голови всі дурощі вилетять. Ти думаєш, коли я ружжо чищу, то я не думаю? Ду-маю весь час над тим, щоб менте судити таких, як ти.
— От спасибі. Л тільки я прийшов просити, щоб ви мене судили.
— Судити? За що?
Аж тоді Гриша розповів Иерощаці все про землеміра, про маму Сашку і про свій намір повернути мандрівному батькові всі його аліменти до копієчки і неодмінно через суд.
Верещака вислухав і довго думав. Може, карався, що вибрав собі Левепця-старшого в напарники на полювання і, виходить, помилився так само, як у свій час з Вивершеним. А може, взагалі мав звичку не квапитися з рішеннями. Він думав солідно, по-дер-жавпому, бгав зморшками лоб, тоді розрівнював їх рукою, розтирав шкіру, тоді знову бгав і знову розрівнював, аж Гриша злякався: апу ж протре наскрізь!
— Нічого не вийде,— парешті сказав суддя.
— Не вийде? Чому?
— Не можна. Закон не мас зворотної СИЛИ.
— А яку ж віп мас силу?
— Закон діє тільки в одпп бік. Для того й існує. Віп у одній руці — в караючій. А що сталося б, коли б він і цю руку карав? Братовбивство й нерозберпха? Ні, ні! Це однаково, що ружжо стріляло б і в зайця, і в МИСЛИВЦЯ одразу. Може таке бути?
— Не може.
— От бачиш.
— Та не може не тому, що ви думаєте!
— А чому ж? — зацікавлено ворухнув своїми бровами Верещала.
! — Бо в пас ні зайців, пі мисливців.
— Як то? Та я голова районного добровільного товариства. Тисяча сімсот вісімдесят три члени.
— Члени є, а зайці? Де вопи в наших степах? Все розоране, трактори гуркотнявою порозганяли всю живність до самих кордонів. А де заєць утримався— хімікаліями додавлюсмо. Он я читав — на Чернігівщині колгоспи заячі ферми відкривають. Розводять зайців і за кордон за валюту на розплід продають. Ото хазяїни! А в нас ні зайців, ні мисливців.
— Та я ж голова...
— То, вважайте, й не мисливці, а самі п'яниці. Аби від жіпки втекти та півлітровку роздушити. Як ото мій батечко-зомлемір. То суд мені пе може помогти?
— Безпрецедентний випадок. У тебе що — гроші зайві?
— У кого вони зайві? Я ж вам не капіталіст. Зароблені. Хочу йому вернути.
— То знайди його і верни.
— Е ні, я хочу, щоб йому соромно стало перед законом.
— Закон не соромить. Він карає.
— Треба, щоб і соромив.
— Це вже товариський суд. Розгляньте землеміра в себе в колгоспі.
— Він не член нашого колгоспу. Та й навіщо людей у це вплутувати? Я — син, він — батько, а між нами потрібен посередник.
— Не можу ним бути, хлопче, не можу.— Суддя підвівся, був вищий од Гриші на півголови, грізність з нього злетіла, стояв старий, утомлений чоловік, і якось подумалося хлопцеві, що й справді добре, коли суддя чистить собі рушницю або заклопотаний що чимсь стороннім, а нікого не судить.
— То прощайте? — сказав він.
— Прощай,— сказав суддя.
Зубчатку до комбайна Безкоровайний знайшов аж у сусідньому районі, одвіз туди навзамін якусь іншу деталь, і Гришина машина загуділа й запрацювала, обмолочуючи валки гречки, які давно вже дожидали тої загадкової зубчатки і від нетерплячки аж мінилися барвою — від гранатової до сумпо-споловілої. Молотилося добре, у Педапа помітно піднявся настрій: як пе є, для чоловіка починалися справжні повнометранші заробітки, тому, коли помічник запустив Гриші у вухо довжелезним якимсь реченням-криком, комбайнер, за шумом агрегатів не розрізняючи окремих слів, навіть не став силкуватися, щоб схопити приблизно суть сказаного чи бодай визначити, як цс неодмінно зробив би Варфоломій Кнурець, синтаксичний різновид речення. Бо, власне, яка різниця, коли ти ковтаєш пилюгу від гречки, підбираючи своїм СК залежалі валки і не бачачи білого світу,— чи до тебе звертаються складнопідрядними, складносурядними, а то й простими реченнями?
Але Педан уперто домагався Гришиної уваги і, втративши надію досягнути свого з допомогою слів, удався до дій фізичних: штовхнув комбайнера в плече, а тоді вдався навіть до насильницьких акцій: повернув йому голову так, що той відірвав напружений погляд від валків і зміг поглянути назад. Полем, слідом за комбайном, але не випереджаючи його, а скромно тримаючись иа відстані, їхали дві машини: газик їхньої головихи Зіньки Федорівни і ще один газик, який Гриша ніби й знав, бо вже бачив, але й не пам'я—