Мп теди того хотячп повстягнутп, аби ся тая содомія не множила, за що немней ображон биваєт Бог, сего Хведора вязенем і виною нам належного скарали, а Оришку втож в стовпа публіці оказавши, на потом на впдок пред мир вивівши, еродзе в два киї веліли скарати.
Справу сію веліли-смо до книг месних Пултавских вписат, що і ест вписано, року і дня виш менованого".
З цього "документа" Гриша довідався, що триста років тому на Україні не знали м'якого знака при писанні і що хвалькуватий землемір Левенець не впав з неба, а успадкував норов од свого ж батька, водночас нічого не перейнявши від задокументованого предка Василя Левенця, що виступав поборником високої моральності, не зупиняючись навіть перед незаконним втручанням у особисте життя громадян. Ота незаконна і не дуже моральна запопадливість Василя Левенця та ще, мабуть, якісь історично-біологічні мутації в психіці наступних поколінь призвели до того, що землемір Левенець порушував законність і мораль, керуючись діаметрально протилежними намірами. Хоч як там було, історичні порахунки Гри-, ша мав вести не з своїми далекими предками, а з батьком. І но в сфері абстрактних істин і боротьби за справедливість і моральність взагалі, а в конкретній сфері матеріальних відносин. Гриша міркував приблизно так: раз землемір платив мамі Сашці через суд, то я йому теж верну через суд за всі ті вісімнадцять років суцільного приниження. Вирішивши так, Гриша поїхав до району, щоб у народному суді розпитати про свою справу. Власного мотоцикла він ще не мав, бо складав гроші для здійснення свого наміру, сказати б, родинної відплати, тому попросив у Иедана його "Дніпро" з коляскою. Мотоцикл у Педана був не в кращому етапі, аніж їхній комбайн, довелося просити Давпдка Самуся, щоб подивився (той у мотоциклах і в машинах був як змій!). І до райцентру Гриша добрався вже аж під обід. Сором і ганьба! Суд містився у великій, типово райцептрівській глнпяпій хаті під поіржавілою, давно не фарбованою бляхою, коло дерев'яного ґанку густо росли кущі жовтої акації, в кущах кублилися кури, зітхаючи від спеки. У простор і іі і доволі прохолодній кімнаті з побризканою долівкою за старою друкарською машинкою сиділа кирпата білява дівчина в білому платті без рукавів і без тих частин, які затуляють те, що треба затуляти спереду, в білих стоптаних босоніжках і вказівними пальцями намагалася поцілити по клавішах машинки: клац! клац! клац!
— Добрий — (клац!) — день — (клац!), — сказав несміливо Гриша.
Клац! Клац!
Комбайнер постояв, переминаючись, у цій прохолодній кімнаті стало ііому чогось набагато жаркіше, ніж у полі під сонцем. Він глянув на дівчину майже благально, але вона не звертала на нього ніякісінької уваги. Клац! Клац!
І хоч би ж тобі ще бодай одна жива душа, щоб спитати, поминаючи оцю клацалку!
Гриша погмикав, кашлянув. Клац! Клац! Його розібрала злість.
— Слухайте,— підійшов до дівчиии. Клац! Клац!
— Та припиніть ви своє клацання!
— Не заважайте працювати! — нарешті обізвалася дівчина. Клац! Клац!
Так би й ухопив эа руки, щоб пересталаї Але заговорила — виходить, помітила.
— Яз Світлоярська,— повідомив Гриша. Для дівчини було однаково. Хоч і з космосу! Клац! Клац! — Суддя в?
— Нащо він вам?
— Треба, раз покинув роботу і приїхав.
— Можпа було й но кидати. Зайнятий суддя.
І Нарешті дівчина відірвалася від машинки і пильно втупилася в Гришу, водночас мовби наміряючись перепинити Гришу на випадок, коли він рвоне до дверей, що були в неї збоку і, мабуть, вели до-судді. Але Гриша ще сподівався на успіх мирних переговорів.
— Надовго зайнятий суддя? — поспитав він якомога спокійніше, хоч уже все в ньому кипіло.
— Скільки треба, стільки й буде зайнятий.
— Я за дванадцять кілометрів приїхав...
— До нас і за двадцять приїздять, та й нічого.
Гриша згадав свій комбайн, ЯКИЙ СТОЯВ десь без якоїсь дурної зубчатки, Подана, що посміюється собі з молодого комбайнера, знов став перед очима землемір у коров'ячому френчі, закипіло в в серці такою образою, що готовий був би розплакатися. Але вже був мужчиною, но плачами мав боротися з світом, а гнівом і твердістю.
— Це що у вас тут, суд? — з ледь тамованою люттю в голосі звернувся він до дівчини.
— Суд.
— А який? Народний? На вивісці що там у вас написано?
— Народний.
— А я хто — не народ?
І до тих дверей і — до судді, так що секретарка й зворухнутися не встигла.
Можна пошкодувати, що райцентр цей розташований не в зоні земних розломів, багатій на землетруси. Бо було б корисно для суспільства, щоб хоч раз на рік у кожній райцеитрівській установі падала бодай одна стіна і відслонила, що там робиться.
Колись, певно, встановлені будуть повсюди телевізійні камери, як у нас на львівському заводі "Електрон" або в американських універмагах, і з пульта керівник бачитиме, хто справді працює, а хто малює на папері конячок, хто розгадує кросворди, хто грав в шахи, хто пише листи коханим, а хто — навіть дисертації! Ясна річ, зможе бачити, коли сам не писатиме дисертацій або пе видзвонюватиме по телефону, щоб довідатися, як зіграло київське "Динамо" з московським, хоч, як подумати — що таке динамо? Звичайний електромотор, якими в районі забиті всі господарства! ' Все це таке заплутане, що ліпше припинити розмову па цю те-!му і піти слідом за Гришею Левенцом до кімнати народного судді.
Кімпатка в судді виявилась зовсім маленькою. Коли б не вікно, то й не кімнатка, а так собі — чулан. Невеликий стіл з чорнильним прибором, у якому вже давно не було чорнила, бо тут же валялося 8 півдюжини кулькових ручок, два стільці для відвідувачів, один для судді, старенька шафочка, битком набита законами, кодекса-
;__ і2і
ми, інструкціями й постановами, і все. Сам суддя Верещака, високий лисий чоловік, стояв спиною до дверей, схилившись до вікна, на лутці якого розкладено було якесь причандалля. Справді зайнятий чоловік. На рип дверей Верещака озирнувся, суплячи густі брови і невдоволено пожовуючи вузькі губи.
— Ти чого сюди? — грізно гукнув віп назустріч Гриші.— Тобі чого?
— Добридень,— сказав Гриша і тільки тоді побачив, чим зайнятий суддя: той чистив мисливську рушницю.— Я Левепець. Комбайнер із Світлоярська. Ви, значить, ружжо чистите? А та дурна секретарка каже: суддя зайнятий.