— Та ви ж, мабуть, ніколи й пе пробували плескачів моєї матері Вусті?
— А ніколи. В Карповім Яру вже втрете чи вчетверте, а про плескачі...
— Не чули?
Не скажеш же ти цьому симпатичному хлопцеві, що чув про Ііустю дещо інше.
— Не чув!
— Тоді треба спробувати!
Що ж. Процес впвчеппя життя пе одновимірний, він іноді дає такі від галу жепня, вибудовує перед тобою такі заплутані лабіринти, що мимоволі сядеш за стіл у заслуженої самогонниці Вусті-Чухалки і спробуєш її плескачів. Хто їв, той знає, що плескач — це відомий усім корж, але ТОВЩИЙ, ПИШНІШИЙ (бо вже з учиненого тіста). Перш ніж покласти иа змащепу коров'ячим маслом сковороду, його попліскують долонями з обох боків (тому й плескач), коли підпечеться, перевертають, щоб підрум'янився як слід, він виходить запашний, з смачним, дірчастим м'якушем, їсти його треба тільки гарячим, неодмінно з сметаною і неодмінно з густою.
Власне, все це речі відомі, відомі й плескачі вже багато віків, може, ще київські князі смакувалп ними, може, біблійські натріархи, бо там тільки й балачок про те, що "переломити хліб", а плескач пе ріжуть, пе крають — тільки ламають, тобто лунають. Отож продукт не новий, і технологія приготування стара як світ. Але тітка Вустя вносила в плескачі свій неповторний елемент, завдяки чому вопп набували смаку і поживності особливих і неперевершепих. На таких плескачах мали б виростати або ж великі трудівники, або ще більші ледацюги. Сип тітки Вусті вибрав собі другу по черзі категорію і тепер, поїдаючи нові порції піескачів, ще більше зміцнювався на зайнятих позиціях. Довідатися про авторову ідею створення Музею народного побуту Безтурботному було зовсім просто: ідея написана була в автора на лобі так само виразно, як отой відомий напис на нових воротях, перед яким вічно стовбичать барани.
— Музей?— закричав Безтурботний.— Створимо! Аякже! І місце є.
— Де?
— А отой хутірець коло Світлоярська. Його зпосити хотіли, а ми туди — музей!
— Треба розробити детальпий план.
— І без плану створимо!
— Асигнувань добитися.
— Раз плюнути!
25
Ентузіазм — це така штука, яка передасться без дротів. Автор запалив своїм ентузіазмом Безтурботного. Тоді сам ще більше запалився від нього і відплатив товаришеві Зновобрать, який узяв автора ночувати, за гостинність чорною невдячністю, бо всю піч писав промову на відкриття того музею, про який ні голова сільради, ні голова колгоспу тим часом пе хотіли п слухати, бо в музеї не житимеш, і корів не вигодуєш, і дітей пе вчитимеш. Автор теж розумів першочерговість потреб господарчого яшття або економіки но-науковому, але, присвятивши своє життя служінню духові, був перекопаний, що без духу, без духовності ні колос не виросте, ні трактор не зрушить з місця, ні півень не закукурікає. А духовність в народі є сумою традицій, виховання, праці, а традиції... Автор, як безліч його колег, чомусь був перекопаний, що традиції передаються тільки через музеї. Дядько Зновобрать був трохи іншої думки. "В голові треба матп музей,— сказав він авторові.— А то ми навідкривали тих музеїв уже найбільшо в світі, а в душі не затримується нічого". Душа — субстанція невловима, а музей — зрима... Перевертаючись на широкому дерев'яному ліжку в дідівській світлиці стародавньої хати товариша Зновобрать, підкладаючи то під один бік, то під другий, то під лікоть, то під плече пухкі подушки в пістрявих веселих пошивках, автор уже бачив па околиці нового Світлоярська вимріяний Музей народного побуту, вже стояли хатп, махали крилами вітряки, летіли до липових і дубових вуликів-колод золотисті бджілки, шуміло житечко па буграх, синіли волошки на краю ниви і стелився під поги хрещатий барвінок. Лампу товариш Зновобрать засвітпв для автора велику — двана-дцятилініину, з круговим ґнотом, при такій лампі воно само пишеться.
. І справді, до ранку написалося мовби само собою:
"Дорогі товариші! Нам випала честь бути свідками відкриття цього незвичайного музею, який можна б назвати Музеем нам'яті народної. Вчені досі ще сперечаються, в якій частині людського мозку міститься орган пам'яті, де її джерела, які механізми діяння. Тим часом кібернетики вже створили безліч розумних пристроїв, які розвантажують людську пам'ять від багатьох механічних операцій. Вони вивільнюють нам пам'ять пе для спочинку, не для ялового іспування, а для того, щоб зосереджувати її на речах визначальних, не забуваючи водночас і про те, що іноді видасться несуттєвим, але правомірно й закономірно входить невід'ємним складником у багатобарвний спектр людського існування. Пам'ять народу нашого вбирає в себе все: і полум'я революції, і вишневі зорі над половіючими хлібами, і турбінний вітер Дніпрогссу, і усміх дитяти, і задуму древнього літописця, схиленого над пергаментом, і перший поцілунок любові, і розпач останнього розстання.
Цей музей — прощапня з минулим, але й вічне нагадування про минуле, про глиняно-солом'яну цивілізацію українського народу, про безмір і смуток часів, крізь товщу яких наші предки мали пробиватися з таким убогим і примітивним пабутком, що нипі тільки дивуєшся їхній мужності, зухвалості, витривалості й невичерпній винахідливості.
Один іноземний мандрівник, який заблукав колись в українські степи, полишив слова, які засвідчили його цілковите душевне сум'яття від зустрічі з таким дивним світом: "В цій країні, де гробниці — справжні горп, душі людей бездонні, як урвища. Степовики жили тихо, темио, мовчазпо, їхні слова були тільки хисткими кладками до їхнього справжнього буття. Іноді темпі птахи здіймалися над могилами. Іноді дикі пісні вдиралися в похмуре існування людей і щезалп в глибинах їхніх сердець, тоді як птахи губилися в пебі. Всо довкола видавалося безмежним. Навіть хати не були захистом од тої безмірності, якою повнилися їхні вікопця. Тільки на затемнених покуттях кожної хати стояли старі ікони, як божі віхи, і відблиск лампадок пробивався крізь оклади, як заблуканс дитя крізь зоряну ніч. Ті ікони — єдина опора, єдиний надійний знак на путі, і жодна хата пе стоїть без них".
Ось вона стоїть, українська хата, в якій народ наш не шукав захисту від безмірності історії, бо мав душу нелякливу й вільну, хата, з якої вийшли Тарас Шевченко і Павло Попович, сини землі нашої, що сягнули зір сплою свого духу. І пе самотня, і не безнорадна ця хата аж так, щоб шукати нримарливої опори в іконах, а наповнена й оточена всім тим, що супроводлїувало її крізь віки, хоч сьогодні вже й виходить з щоденного вжитку або п геть забулося і стало предметом етнографії, дивоглядом, екзотикою. Чи ж тільки екзотикою? А може, завжди будуть оці споруди й предмети ще й живими уроками для творців-нового життя у їхпіх невсипущих турботах про невпинне поліпшення й прикрашення ишття. Но тут скупчепий тисячолітній досвід цілого народу. Погляньмо ском неуперсдженим, і ми побачимо тут неймовірну витривалість перед усіма вітрами часу, побачимо високу доцільність і, можна сказати, трагічну відповідність законам господарчого життя, побачимо тонку красу й неповторність, і, хоч як це дивно, в немудрих цих речах побачимо незборимий дух народний. Речі були слухняні, вони покірливо й вірно слугували людині, людина ніколи не ставала жертвою власних виробів, знарядь і споруд. Може, тому, що зроблені воші були тільки з глини, соломи, дерева й заліза? Чи вдасться коли-небудь замінити глину, солому, дерево й залізо? І чи копче треба заміпговати?