Але ліпше герой без усмішки, ніж усмішка без героя.
Настав день, коли Дашунька спустилася з третього поверху.
— Ніякого перелому. Вивих і запалення, але вже минулося. Вона приморщила носик, мов для чхання, допитливо глянула
на Гришу.
— Було тобі?
— За що?
— А комбайном мене катав.
— Що в нас — пе люди хіба? Всі ж розуміють...
— Я хочу додому пішкп.
— Тобі ж пе можна!
— Мені все можна. Ну, гаразд. Мотоциклом, але зупинятимешся, де скажу.
Гриша всміхався трохи одуріло, забувши, що треба — іронічно. Він вмощував Дашуньку в колясці мотоцикла, поправляв на ній [шолом, примусив падіти захисні окуляри.
— Сьогодні вітер. І — Не помітила.
і — То в затишку. А в пас у Веселоярську так дме, що...
— Ото й добре. На Шпилях стань, там вітри найбуйніші.
76
Нарешті ми можемо повідомити, що багатством і своєрідністю ве-іселоярівців були вітри. Такі розлогі, невпинні, запашні, вільні, як піде в світі. Принаймні так вваясали самі веселоярівці. Там були вітри плавневі, вербові й шелюгові, вишневі й капустяні, вітри холодних полів, мокрої ріллі, вітри жнив, пшеничні й кукурудзяні, солодко-шелесткі й хижо-свавільні.
Коли Дашунька на Шпилях зіскочила з мотоцикла і відбігла від шляху, вітер зраділо затанцював довкола неї, вхопив її в обійми, здер з неї плаття, тоді пожбурив назад, обліпив дівчині тіло топкою тканиною так, що й не чула вже, де та тканина. Та й що тіло? Механічна сполука клітин, марна плоть, просякнута звичайною вологою, чи одухотвореність, незбагненність, безконечність і поривання?
— Кинь свій мотоцикл, хай не гарчить! — гукнула Дашунька Гриші, і віп слухняно пішов до неї, але тримався осторонь, па відстані, визначеній шанобливістю і душевним трепетом. А може, не міг подолатп вітру, який відганяв його від Дашульки?
Гришо, Гришо, що ти знаєш? А я хотіла б стати тополею при степовій дорозі, хай пече сонце, шмагають вітри, сохне верхів'я, хай лиш один листочок зеленіє, а ти стоїш, і тепла земля під тобою, а вгорі небо — все в зорях. Не бути квіткою, квітку топчуть, а вона не бореться. А дерево — у вічному протистоянні. І тягнеться до неба, як Бетховен.
Як хто?
Його душа механізовано-перемеханізована ще не могла зрозуміти всього до кінця. Щось у ньому билося, скрикувало, але невиразне, як ніч. Любов — це кіпець руху, просуванню, розвитку, цс смерть, це удар, зупинка, тупик. Дзвенить у тобі радість, одуріння й переляк, б'єшся об береги часу і боляче відчуваєш безвихідь і бажання подолати обмеженість часу безміром своїх бажань і пожадань.
"Аби ще в жнива — то було б іще... Нема я" ні жнив, до жнив, до ьих далеко... Цю жінку я люблю. І цю любов-лелеку не радістю вкриваю, а плачем".
Чи є пам'ять у вітрів? Текучість, буйнощі, несамовитість, а ти стоїш під ними, і над тобою цвітуть небеса, і клекочуть десь у далечі трактори, і пахне стернями й землею, і дівоче лице перед тобою — як вода, як небо, як безмежний простір, і сміх сиплеться з-під вітрів па муки і щастя!
— Дашо...
— Гри...
Мов навіки вмерлі епохи, щезли всі залицяльники, всі, що товклися довкола Дашуньки впродовж двох років її перебування у Веселоярську. Ще бачила Дапгупька їхні руки, випнуті груди, самовдоволепі обличчя, все в них бачила, а в Гриші не помічала нічого: тільки його душу. Слухала його, ніби була сліпа, простягала руки, хотіла доторкнутися пальцями, лякливо відсмикувала їх, бо хіба доторкнешся до душі?
Враз закортіло довідатися, навіщо привела її мати на світ, і нащо зустріла вона Гришу Левенця, і в кому відгукнеться її голос і чому...
— їдьмо!
Тіло в ній грало кожною клітиною, вона відчувала, його об'ємність, опуклість, палання, виспіви, весь світ замикався в тілі.
— Стань тут! Кинь мотоцикл! Підійди до мене!
Може, він вважав, що й до Веселоярська вона приїхала, щоб порятувати його від безглуздої любові до Коті? Приїхала, щоб рятувати себе саму! Належала до дівчат, які подобаються старшим чоловікам. В академії закохувалися доценти й професори. Тоді й заприсягла-ся: мати чоловіка набагато молодшого за себе! На зло всім. А Гриша тільки на три роки молодший. Мало! Як мало!
— Прив'яжи мене до мотоцикла, бо втечу!
— Як же ти втечеш, як тобі не можна бігати?
— Знаєш, древні греки прив'язували своїх богинь до тронів.
— Боялися, що втечуть?
— Боялися. їдьмо тепер до тітки Наталки.
— Може, до мами Сашки? От би рада була.
— Ні, ні, до Наталки.
Він кинув мотоцикл під паркан, удвох тихо ввійшли крізь хвіртку в двір. Коло хати, визолочена призахідним сонцем, стояла Наталчина коза Мальфея і дожовувала представницький капелюх.
— Третій,— сказала Дашунька.
— Що? — не зрозумів Гриша.
— Капелюх.
— Звідки ти знаєш?
— А он від двох стьожечки, бачиш?
— Капелюхи ж капронові!
— Мальфея й капронові їсть. І тільки по три відразу. Вона засміялася, жартівливо заспівала:
Первії свати — під сіньми кіньми,
А другі свати в сінечки ввійшли,
А треті свати в світлоньку ввійшли...
Тоді несподівано цмокнула Гришу в щоку і ще несподіваніше шепнула: "Поцілуй мене в вухо!.." Так, ніби чула колись оте вередливе Котине: "Не цілуй мене в вухо!" От і розбери цих дівчат!
Відчуття від першого поцілунку можна зрівняти хіба що з захватом першого астронавта, який ступив на Місяць. Блюзнірство? Але ж буває в житті така мить, якої в тебе вже ніхто не відбере, яка не, повториться і ні з чим не зрівняється! Все минає, а це не минеться ніколи. І тіло в тебе легке, як скрипка, і співаб, як скрипка, кожною жилочкою.
"Поцілуй мене в вухо!.. Поцілуй..."
Наукові фантасти нічого цього не визнають. Вони пишуть так: "Ніжність душ, розкладена в ряд Тейлора, в межах од нуля до безконечності, сходиться в бігармо-нійну функцію".
Правнук діда Утюжка не належав до фантастів. Він обома ногами стояв на грунті реальності, тобто на грядках у Наталки за парканчиком, об'єктом його дитячої допитливості була коза Мальфея, та коли в поле його зору потрапили Дашунька з Гришею, він не дуже й роз-гз'бився, виждав, коли поцілунок їхній був найміцніший, і голосно повідомив:
— Гри! А я вже рішив тож: буду комбайнером.
От бач. Чоловік щойно почав ходити до першого класу, а вже вирішив! Та й як тут утримаєшся, коли комбайнери цілують таких дівчат, як Дашунька!