— Так, я знаю.
— Я не хочу,— промурмотіла я.
— Чого не хочеш?
— Вибиратися.
— Це ж буде не завтра,— втішила мене Брауниха,— ще може довго так тривати.— Вона глянула на мене, потім глянула в каструлю, задивилася в неї, наче вгледіла там щось незвичайне.
Та нічого незвичайного Брауниха там не вгледіла, вона знов глянула на мене і сказала:
— Завтра вони від'їздять, рано-вранці. Я щойно довідалася про це.
— Пусте,— сказала я,— може, вони знов відкладуть.
— Цього разу ні, напевне ні,— сказала Брауниха в каструлю.
— Може, він потім відвідає вас.
Брауниха здригнулася і пильно глянула на мене:
— Хто відвідає?
Дурепа! А хто ж! Чого вона так по-дурному витріщила на мене очі?
— Хто? — гостро перепитала вона.
Я могла б сказати: "Звичайно, майор". Натомість сказала:
— Ет, ніхто.
Я вибігла з кухні й подалася до Івана.
— Завтра вас уже не буде тут,— сказала я йому. Іван кивнув головою.
— Куди ви переїздите? — спитала я Людмилу.
— До Німеччини, до тієї паскудної Німеччини,— відповіла Людмила.
Я спитала, чи сьогодні ввечері знов будуть святкувати прощання. Ні, вони ж уже святкували. Двічі святкувати не дозволяють. Крім того, їм треба завтра вже о четвертій годині вирушати.
— Ніхто не встати, як у нього в голові гудіти,— засміявся Іван.
Я спитала Івана, чи в Німеччині він знов буде разом із Коном. Іван уже вважав, що Кон у Німеччині знов буде з ними.
— Передай йому вітання від мене.
— Що кажеш? — Речення було надто тяжке для нього, він його не зрозумів.
— Скажи Конові, скажи Конові...
— Що треба сказати Конові? Так, що треба сказати Конові?
— Нічого! — мовила я.
Іван безпорадно глянув на мене і ще раз запитав:
— Я повинен сказати Конові нічого?
Я кивнула головою. Людмила посміхнулася.
Усе-таки Іван відсвяткував іще раз прощання. Я вже лежала, коли він зайшов до нас у кімнату із пляшкою горшки і пляшкою вина. Мати й сестра також лежали вже. Батько сидів біля робочого столу й лагодив годинники. До від'їзду росіян він мав іще полагодити їх чотири.
Іван зайшов до кімнати навшпиньки. Але він не вмів добре ходити навшпиньки. Іван прошепотів — але він і шепотіти добре не вмів —на всю кімнату:
— Товаришу, товаришу, випити разом останню чарку.
— Мені треба ще працювати, Іване,— мовив батько.
-До біса праця, дуже забагато праця, багато праця недобре, ходімо, товаришу!
Батько підвівся, накрив кухонним рушником робочого стола і вийшов з Іваном із кімнати. Вони пішли на останню чарку до Люд-милиної кімнати. Я ще якусь часину чула їхні голоси, а тоді заснула.
Серед ночі я прокинулася. Іванові та батькові голоси й далі було чути. Цього разу не з Людмилиної кімнати, а з кімнати дядьків. Я встала з ліжка і підкралася до дверей, зачепивши дорогою щось легке. Воно брязнуло додолу. Мати підвелася на ліжку. Я принишкла. Чи не побачила вона мене? Ні, не побачила, бо знов лягла. Ліжко зарипіло.
— П'яні паскуди,— пробурмотіла мати. Вона подумала, що то голоси з кімнати дядьків збудили її.
Я почекала, поки ліжко перестало рипіти, а мати почала рівно сопіти, тоді тихенько перейшла через салон і зупинилася біля дверей кімнати дядьків.
Двері були ледь відхилені. Іван і батько сиділи на підлозі. Біля них стояли гасова лампа і горілчана пляшка.
Пляшка була майже порожня.
Обличчя в Івана та в батька були такі, як завжди в дуже п'яних людей. Обличчя в дуже п'яних людей геть поморщені, очі на них маленькі, роти розтулені. На таких обличчях усе втрачає свій лад, ніщо не в'яжеться докупи. Такі обличчя мляві, занадто мляві.
Я відійшла від дверей. Мене посів кашель, і я гучно кашлянула. Я знала, що до п'яних вух звук довго доходить, поки дійде.
Не знаю, чого я тоді полізла на горище. Я відчинила там вікно, виглянула надвір і побачила світло на Атаріяштрасе. Багато більше світла, ніж завше вночі. Там стояли три великі вантажні авта із ввімкненими фарами й освітлювали майданчик перед комендатурою. На майданчику стояли підводи. Я помітила, що всюди на вулиці стояли підводи. Перед нашою огорожею, перед Архангело-вими ґратами, перед Вавриною віллою, перед будинком Ляйнфель-нера.
Я зачинила вікно, злізла з горища і прокралася до ліжка. З кімнати дядьків пробивалося світло. Я, мабуть, досить довго стояла на горищі, бо надворі вже почало сіріти.
Я хотіла встати о четвертій, щоб побачити, як від'їздитимуть наші росіяни. А коли прокинулася, був уже полудень. Батько сидів на ліжку, обхопивши голову руками. Я принесла йому кухоль води. Йому треба було випити води після останньої, найостаннішої чарки.
Я пройшлася по будинку, знайшла одну Іванову шкарпетку, протерту до дірки підметку від чобота, чорну і тверду від бруду. Знайшла листа, писаного чужими літерами, і конопляну мотузку з вузлом. На рамі вікна теліпався бюстгальтер з рожевого мережива. Гумка ззаду була розтягнена, гачечок іржавий. Бюсгальтер без Людмили, лист без чистильника уніформи, шкарпетка без Івана.
Усюди валялися якісь речі, у садку — пасок, солдатський казанок, біля огорожі — спідня сорочка, на вулиці — пляшка, біля Архангелової огорожі — бляшана бочка.
Речі без людей, що вживали їх, неприємні.
Я вийшла на подвір'я, підгилила ногою пляшку, вона покотилася вулицею, і я побігла за нею. На перехресті вже не було застави. Двері до комендатури стояли відчинені. Якісь старий чоловік і молода жінка виносили з будинку речі, що залишилися після росіян: стільця без двох ніжок, пляшки, папери, ганчірки і звичайнісіньке сміття.
— До вас приїде нова комендатура? — спитала я.
— Ні,— відповів старий,— більше ніяка не приїде.
Так багато росіян і так багато комендатур більше взагалі не буде, сказав він. І застав також. Відтепер управа знов буде австрійська, а австрійці ж не городитимуть вулиць одні від одних. Жінка й чоловік навантажили сміття на візок і повезли в садок, щоб там його спалити.
Через три дні приїхав обоз. Він розселився в порожніх віллах. Туди, де хтось жив, солдати не вселялися. їхні уніформи були жовтіші, не такі сірі, їхні червоні зірки блищали, і вони жодного разу не співали.
Я чекала, що хтось із них прийде й відбере в нас квасолю, локшину й останні банки з оленячою печенею. Ніхто не прийшов.