— Та відпусти те ліжко, хай йому біс! — крикнув батько.
Сестра відпустила ліжко і другою рукою теж учепилася в батьків пуловер. Я здивувалася, що старий зелений пуловер може так розтягтися. А ще здивувалася, що сестра така дужа. Але я не могла уважно спостерігати за сестриним змаганням із батьком, бо вже стояла в сусідній кімнаті біля дверей на сходову клітку і мене багато дужче, ніж те змагання, цікавило, що робить мати.
А мати й не думала по-дурному робити з себе героїню й сама йти до альтанки, аби уговкати старшину й поглянути, що сталося з Коном. Вона спустилася на перший поверх і, лаючись на всі заставки, збудила майора, і чистильника уніформи, і рудого, а також постукала в Іванові двері. Вона лаялася німецькою мовою впереміш із російською, а також із чеською. Чеської вона навчилася, коли ми жили в місті, від нашої двірнички, що походила з Богемії.
Якщо трохи скоротити її лайку, то вона звучала десь так:
— Гей ви, герої, блискучі переможці, ви боягузи, ось ви хто! Чого ви прикидаєтеся, що спите, засранці! Так боїтеся п'яного старшини! Посоромилися б! Поховалися! Поховалися від ідіота, що вештається по садибі і стріляє! А що сталося з бідолашним кухарем, вам байдуже! Боягузи! І якщо він сходить кров'ю, то це ваша вина, щоб ви знали. Лишили його, хай собі помирає, засранці!
Що довше мати лаялася, то гучніша ставала її лайка. Тепер вона вже горлала. Горлала хрипким голосом. її лайку почули вже і батько з сестрою. Сестра нарешті пустила пуловера. Він збігся хвилями. Ззаду, там, де сестра була вчепилася в нього й тягла до себе, пуловер сягав тепер батькові до колін і в ньому зяяли дві великі дірки.
Я збігла сходами вниз і стала в кутку біля дверей до льоху.
Мати й далі горлала. Вона вже зовсім охрипла. Наші пожильці дуже повільно почали виходити зі своїх кімнат. Перший з'явився чистильник уніформи. Він криво усміхався. Мати люто глянула на нього. Потім вийшли Іван із Людмилою, а тоді й усі решта. Останнім вийшов майор.
Ніхто з них не був сердитий на матір, хоч скільки вона їх лаяла і ображала. Мабуть, 'їм було соромно перед нею. Я помітила: вони налаштувалися йти до альтанки тільки тому, що їм було соромно перед матір'ю А може, й одному перед одним. У кожному разі якби не мати, ніхто з них і пальцем не поворухнув би задля Кона.
Майор поговорив зі своїми підлеглими, щось пояснив їм, вимахуючи руками, дав якісь вказівки,— все так, наче готувався до величезної битви. Потім кожен витяг із кобури пістолета (Іванові довелося спершу піти по нього до своєї кімнати), і вони — майор попереду, солдати, збиті докупи, за ним — вийшли надвір.
Я побігла в салон, до середнього вікна. Звідти було добре видно садок із альтанкою.
Ось вони вийшли з-за рогу будинку. Майор махнув підлеглим рукою, а сам повільно дійшов стежкою до того місця, де кінчалися кущі бузку. Там він став за грушею, за яку недавно чіплявся старшина. Решта стояли на розі будинку.
Майор крикнув до альтанки щось схоже на таке:
— Виходь, негайно виходь, негіднику! І залиши пістолета! В альтанці ніщо не ворухнулося.
Майор пригнувся, перескочив від груші до японської ялини і знов крикнув те саме. Він тепер був на метр ближче до альтанки, але все ще метрів за десять від неї.
Його підлеглі пробралися від рогу будинку до кущів бузку і там чекали з пістолетами напоготові.
В альтанці ніщо не ворушилося.
Так могло тривати цілу вічність, те перестрибування майора від дерева до дерева. А що він робитиме останні чотири метри? Бо там не було вже дерев, лише клумба левкоїв.
Вони гаяли час. Гаяли надто багато часу. Та вони й могли гаяти його. Вони мали багато часу на лови старшини. А що сталося з Коном, їм було байдуже. їм не подобався Кон. Вони його не любили. Я любила Кона!
Я відступила від вікна, вийшла з салону до сіней, а далі надвір. Ніхто мене не побачив. Нікому не було до мене діла. Одні дивилися на альтанку, а другі, ті, що в будинку, дивилися на тих, що дивилися на альтанку.
Я перебігла лукою до Альсу, а далі серединою його, по воді, бо мені тепер було однаковісінько, намочу я черевики чи ні, дійшла до Архангелового садка. Там я пролізла крізь кущі порічок, через повалену огорожу, де колись Ангел завше гуляв із ляльковим візочком, далі пролізла рачки до Конової підводи і під нею до задньої стіни альтанки. Бо в тій стіні було маленьке віконце. Я хотіла обережно підвестися й заглянути до того віконця. Та за мить перехотіла. Зі страху, що побачу там на підлозі мертвого Кона.
Але все-таки підвелася — і злякалася. Не тому, що побачила щось у віконці, а тому, що почула позад себе, просто-таки за спиною в себе, Конів голос:
— Пані, пані, тс-с, ходи! Це ти, пані?
Кон сидів зіщулений на своїй підводі в сірих підштанках, на грудях у нього між сивими волосками виступили сироти. Він прошепотів:
— Я у вікно, коли ідіот розбив двері! Я вилізла на підводу до Кона.
— Вам холодно? — спитала я.
— Нічого, нічого, пані.— Кон усміхнувся і сказав: — Я тебе не бачу, тільки білу пляму!
Кон був без окулярів.
— Вони на ліжку, — пояснив він мені.
З-за альтанки через повалену огорожу й через кущі порічок до нас докочувався голос майора, що пробував виманити старшину надвір. Майор тепер був напевне на три метри ближче до альтанки.
— Старшина стрілятиме? — спитала я в Кона. Кон задумливо похитав головою:
— Не можна нічого сказати, ніхто не знає!
25
ЇЖА ВПЕРЕМІШ. З КУХНІ ПІД АРЕШТ. ОКУЛЯРИ. СЕРДИТІ СЛОВА. ДОБРА ДУМКА. БРЕХНЯ ПРО ДУЖЕ ХВОРУ ДИТИНУ. НЕЗНАНІ РУЙНОВИЩА
Старшина не стріляв. Іван дав гасло на скасування стану тривоги. Майорів метод видався йому занадто забарним, він зняв пістолета з запобіжника й чимдуж побіг грядкою левкоїв. Добігши до альтанки, Іван заглянув у розтрощені двері й зареготав. Тоді, й далі ре-гочучи, махнув рукою, щоб решта йшли за ним.
Я злізла з підводи й дотяглася до заднього віконця альтанки. Справді, там було з чого реготати! Старшина лежав на кам'яній, пофарбованій у червону і білу кратку підлозі. Він спав і був весь покритий локшиною, скибочками моркви, капустяними листочками і квасолею. Його уніформа була мокра, темна й масна. Біля старшини лежав перекинутий Конів казан, у якому той щодня варив густий суп, а на животі в нього — Конів дерев'яний ополоник.