Батько почав давати лад своїм ногам. Він завше кінчав цим свій робочий день. Ватяним тампоном (маленьким тампоном — доводилося ощадити, бо ж невідомо було, чи майор дасть іще вати), маленьким ватяним тампоном вибирав гній із червоних пухирів.
— Вони гояться? — спитала я.
-Може,— промурмотів батько,— може, й гояться, не знаю. Ці скалки,— він показав на два червоні пухирі,— ця і ця, уже виходять із гноєм, але в мене майже немає чим їх перев'язувати і зовсім немає чим дезинфікувати їх, тому в них весь час попадає бруд і курява, такі рани повинні бути стерильні, а в них знов попадає бруд...
Я тихенько лягла назад у ліжко. Весь час бруд! А в каналі того бруду було ще набагато більше! Надто багато як на батькові ноги! Труба, якою тік Альс, у найширшому місці була приблизно півтора метра заввишки. А батько був на зріст метр дев'яносто п'ять сантиметрів. Йому довелося б лізти трубою з такими хворими ногами.
Мабуть, я зітхнула.
— Що таке? — спитав батько.
— Нічого,— відповіла я.
— Ти турбуєшся за Ґеральд а? Він прийде! Видно, він пішов у ліс. А надворі ж тепло. Нічого з ним не станеться — Батько спробував пожартувати: — Щонайбільше йому може трапитися зграя вовків або ведмідь.
Я похитала головою
— Ні. Він не в лісі.
Батько відклав тампона й зацікавлено глянув на мене:
— Ти знаєш, де він?
— Я? Ні, я нічого не знаю!
— Слухай, не будь дурна! Коли ти щось знаєш, то скажи. Зрозумій, ти повинна сказати все, що знаєш!
— Я ж не знаю, де він, звідки б я мала знати?
Батько взяв тампона і знов заходився вибирати гній із ран.
— Не хвилюйся так,— мовив він,— я ж тільки подумав собі, що коли ти...
Мати з сестрою повернулися з мандрів до туалету.
— Що таке? Про що ви говорите? Що сталося? — закидала нас запитаннями сестра. Вона завше мала добрий нюх на дражливі речі.
— Нічого не сталося,— пирхнула я
— Ні, сталося! В тебе такий смішний вигляд!
— У мене? Зовсім не смішний! То в тебе дурний вигляд!
— Перестаньте,— гримнула на нас мати,— перестаньте сваритися, заспокойтесь і лягайте спати!
Мати плюнула на пальці й притиснула ними ґніт на тій свічці, що вони брали до туалету. Свічка засичала й погасла.
— Ти вмилася? — спитала мене мати. Я натягла ковдру на обличчя.
— Звичайно, не вмилася,— сердито мовила сестра.— Де б вона вмилася? У мисці води немає, і вона не набирала її, коли ми були в туалеті. І мило сухе!
(Ми вже два дні, як мали брусок мила. Його подарувала матері та дружина офіцера, що й свічки. Воно доволі прикро пахло трояндами і було фіалкового кольору).
Я, не відкриваючи обличчя, перечекала всі подальші звуки: тріск сестриного ліжка, сичання ґноту великої свічки на столі, коли мати гасила її, рипіння материного ліжка.
Тепер запала тиша. Я стягла ковдру з обличчя. Було зовсім темно, у вікно не заглядали ані місяць, ані хоч би якась зірка. Я прислухалася. Чи всі вже сплять? Ні, хтось не спав, хтось дихав не так, як сплячий. Може, батько? Я підвелася на ліжку.
— Тату! — прошепотіла я. І ще раз: — Тату!
— Тс-с,— озвалася мати.— Годі тобі, спи!
Я знов лягла і спробувала уявити собі, як я визволяю з каналу Ґеральда. Як я з ліхтарем пробираюся до тунелю. Як гукаю: "Геральде, Ґеральде!" — і беруся все далі. Тунель стає дуже широкий, Альс обертається у велетенське озеро. Мій ліхтар кидає миготливе світло на чорну як гмола воду. Мій голос відбивається від стін каналу кількаразовою луною: "Ґеральдеґеральдеґеральде". У чорній воді плавають щурі. Я дуже хоробра. Я розгойдую ліхтаря, і над водою скачуть страхітливі тіні. Щурі злякано пірнають у воду. Я йду далі. Тунель стає все ширший, а води все більшає. Вируючи, пінячись, вона накочується на мене з усіх боків. Я не боюся. Я йду з ліхтарем по чорній воді. Я в гумових чоботях і в грубих азбестових рукавицях із нарукавниками по самі плечі. Я знаходжу Ґеральда по той бік озера. Він жалібно плаче. Я беру його на руки й несу назад. Я не мала гумових чобіт. Не мала азбестових рукавиць із нарукавниками по самі плечі. Не мала навіть ліхтаря. Я щільно загорнулася в ковдру і заснула.
Було ще зовсім рано, тільки сіріло, як батько збудив мене. Він спитав пошепки:
— Хочеш піти зі мною? Я йду шукати Ґеральда. Я схопилась і одяглася. Мені було холодно.
— Тільки тихо! — прошепотів батько.
Мати й сестра спали. Я не могла знайти своєї куртки й одягла на квітчасту сукню батькового зеленого пуловера. Ми тихенько вийшли з кімнати.
— Ми йдемо тільки вдвох? — спитала я. Батько кивнув головою.
— А котра година?
— Якраз минула четверта,— відповів батько. Перед надвірними дверима він запалив цигарку і спитав: — То де ми шукатимемо його? —Спитав таким тоном, наче був певний, що я знаю де.
— У каналі Альсу,— відповіла я.
— Дуже добра думка,— мовив батько.
Я подала йому руку. Ми пішли лукою до Альсу. Трава була мокра, а я не мала панчіх. Ноги мої заросилися.
— Нам потрібен буде ліхтар,— сказала я.
— Ґеральд також не мав ліхтаря,— мовив батько.
— Але ж у каналі темно, хоч в око стріль!
— Ти так добре знаєш канал? — спитав батько. —Ні.
— Ти вже була колись у каналі? —Ні.
— Ну, то й мовчи,— буркнув він. Далі ми пішли річищем Альсу.
— Добре, що вже давно не було дощу,— сказав батько,— а то нам довелося б плисти.
Альс був десь такий завширшки, як стовбур великого дерева, а завглибшки щонайбільше десять сантиметрів. Батько йшов одним боком його, а я другим. Батько сказав:
— У трубі не так уже й темно, тільки перших кілька метрів. А далі йдуть ґрати за ґратами. Крізь них падає досить світла.
— Але далі, мабуть, таки дуже темно, там ґрати є тільки біля кожного третього будинку,— мовила я.
Ми поминули Архангелів будинок, потім іще один і були вже десь за осередком нацистської партії.
— Чи темно там, чи ні, нам байдуже,— сказав батько,— бо ми аж так далеко не зможемо дійти. Біля Атаріяштрасе бетонна труба перегороджена залізними ґратами.
— Нащо?
— По-перше, щоб на них чіплялося листя і всяке сміття, а по-друге, щоб до каналу не міг зайти кожен, кому заманеться.
— Звідки ви знаєте все це? Батько засміявся.
— Хлопцем я часто бавився у цій місцевості. Ми завше йшли сюди з Гернальсу пішки. І мені завше кортіло спуститися в канал. Я уявляв собі, що було б неймовірно цікаво пройти додому каналом і перед самим нашим будинком вилізти з нього. Дурний був, правда?