Одного разу мені трапився біля огорожі в садку Ангел. Він уже не хизувався бантом у косах і сукнею зі шлярками. І мені це сподобалося. Я спитала:
— Чого твоя мати ходить так по-дурному вбрана, наче божевільна, аж дивитися смішно?
Ангел став навшпиньки, погойдався, обкрутив навколо пальця біляве пасмо кіс і сказав:
— У мене немає мами. В мене ніколи не було мами. Є тільки стара бабуся.
Я заніміла й витріщила очі на Ангела.
Він нахилився до самої огорожі, торкаючись її ротом, і прошепотів:
— Якщо ти даси слово честі, що нікому не розкажеш, я тобі все поясню!
Я, не роздумуючи, дала слово честі, а тоді, на його вимогу, ще й заприсяглася. І Ангел заявив:
— Мама переодяглася, щоб росіяни не відрізали їй грудей! Я також нахилилася до сітки й прошепотіла Ангелові:
— Але старих жінок чекає ще щось набагато страшніше. Росіяни ріжуть їх на шматки й засолюють!
Ангел помчав додому.
19
ПЕРШЕ ТРАВНЯ. НЕСАМОВИТИЙ СПІВ. ЛАГІДНИЙ СПІВ. ЗНАХІДКА
Раз на день я пролазила крізь дірку в огорожі до Вавриного садка, підкрадалася до альтанки і крізь маленьке брудне віконце дивилася на старого Вавру. Він сидів на хисткому плетеному з лози стільці й сортував суміш, привезену з комори. День у день. З ранку до вечора. Він уже мав великий мішок квасолі й мішок локшини з налиплим цукром. Мені хотілося поговорити з Ваврою, але він уже не любив мене. Він уже нікого не любив. А росіян і поготів, бо вони не привезли йому пана Ґольдмана.
Старий Вавра і спав в альтанці. Часом він стояв перед дверима альтанки, погрожував кулаком віллі й лаявся. Раніше він ніколи не лаявся. У віллі жили тридцять чи сорок росіян. Увечері вони часто співали пісень. Співали гучно, несамовито, але ніколи не фальшували. Вони були п'яні. Коли росіяни так гучно, несамовито співали у Вавриній віллі, мати забороняла мені йти з дому. Звичайно, я порушувала її заборону.
Одного вечора росіяни у Вавриній віллі співали особливо гучно. І росіяни в Архангеловому будинку також. Вони святкували Перше травня. Нашого майора не було вдома, він пішов на святкування до комендатури. Коли майора не було вдома, мати й пані фон Браун були неспокійні і знервовані. Я сиділа в нашій кімнаті на своєму ліжку. Сестра лежала біля мене й читала "Школу великодніх зайців". Це була єдина дитяча книжка, яку ми знайшли в бібліотеці серед си-ли-силенної грубезних книжок у шкіряних палітурках. Я вже знала ту писанину про великодніх зайців напам'ять, і сестра, звичайно, також. А проте я вихопила книжку в неї з рук, згорнула, крикнула, що вона моя, і сіла на неї.
Сестра вдячно сприйняла мій крок до сварки і бійки. їй теж було нудно. Вона дала мені ляпаса. Я схопила її за косу. Батько крикнув, що він, хай йому біс, хоче мати спокій, коли вже нарешті настало те Перше травня, Івани святкують і йому не треба лагодити годинників. Батько кричав тому, що не мав сигарет. Він мав величезну коробку тютюну, але скінчився цигарковий папір. Він набивав цигарковим тютюном люльку, але вона йому не смакувала.
Я ще дала сестрі легенького стусана, тоді підвелася з ліжка й пішла до дверей.
— Куди ти йдеш? — спитала мати. Вона стояла перед мискою з теплою водою і пробувала випрати без мила або прального порошку підштанки.
— До туалету,— сказала я, бо здебільшого казала так, коли тікала з дому.
Я зачинила за собою двері й побігла до сіней. Поминаючи кухню, я, на свій подив, побачила там, крім пані фон Браун, ще й перевдягненого Архангела з Ангелом. Архангел саме виголошував:
— Пані фон Браун, я мушу конче лишитися тут, хоч би мені довелося спати й долі! Сьогодні вони особливо лихі! Вони святкують те своє Перше травня і впиваються!
Сінешні двері були замкнені. Ключ, щоправда, стримів зсередини, проте замок гучно скреготів, коли його відмикали. Тож я тихенько подалася до салону, знов повз кухонні двері, й почула, як Архангел казав:
— Вони принесли ціле барильце червоного вина і троє відер горілки! Прошу вас, люба пані фон Браун, прихистіть мене! Ваш будинок перебуває під охороною пана майора, а пан майор — порядна, освічена людина, він не допустить ніякого паскудства!
Я вилізла на підвіконня вибитого вікна в салоні і стрибнула в кущ плюща. Тоді прихилилася до стіни будинку, дослухаючись до співу у Вавриній віллі й до галасу в Архангеловому домі. Він то був дуже гучний, то ставав досить тихий, залежно від вітру. Стіна, до якої я прихилилася, була холодна. Я глянула на небо, побачила на ньому одну зірку й вирішила, що то Венера. Пригадала, що Венера і ранкова, і вечірня зірка, так мені пояснював дідусь. Згадала дідуся, і стіна стала ще холодніша. Я вже тижнями не думала про дідуся. І тепер не могла збагнути, як так сталося, що я про нього не думала. Тоді був з'явився чоловік на літаку, чоловік у шкіряній шапці, а дідусь пішов додому, до Юлі, до бабусі. Він, мабуть, був уже десь над Альсом, коли ми дізналися про локшину в осередку нацистської партії, і я перестала думати про нього. Чи може хтось померти від того, що про нього перестають думати?
Я пішла до Кона, до його кухні-альтанки. Він сидів там у довгих сірих підштанках та сірій спідній сорочці з довгими рукавами й читав при свічці шматок газети. Коли я відчинила двері, він відклав її вбік.
— Добрий вечір, пані,— сказав він. Тоді підвівся, підійшов до шафи, витяг із неї шматок ковбаси і спитав мене: — Хочеш, пані?
Я похитала головою. У ковбасі було надто багато шматочків сала.
— Не хочеш? Не хочеш? — мовив він і поклав ковбасу назад до шафи. Він прислухався до співу та крику і стурбовано сказав: — Багато пити, багато співати. Недобре, недобре.
— Нічого, нічого! — мовила я.
Кон знову сів до столу, пересунув окуляри на кінчик носа, тоді знов назад і заявив:
— Добрий людина п'є, стає поганий людина. Не знає більше, що робити!
Я роздивилася Конову газету. Не тільки мова була чужа, а й літери інші. Я показала на рядок, надрукований великими жирними літерами:
— Коне, що тут написано?
— Там написано,— мовив Кон,— що війна скоро скінчиться!
— Але ж вона вже скінчилася! — вигукнула я.
-Скінчилася тут,— пояснив мені Кон,— не скінчилася у цілій Німеччині! Нацист іще бореться. Ще стріляє!