Я повільно рушила вздовж сувоїв із килимами. Все було, як бачиш його в театральному біноклі, оберненому навпаки. Загорнута у тканину люстра висіла криво. У сонячному світлі кружляли порошинки. Портрети дядьків ставали раптом такі великі, як шафа, а тоді такі малі, як гральні карти, і знов такі великі, як шафа.
Я наче прикипіла до підлоги. Не могла поворухнутися.
У дверях салону з'явилася мати, маленька, як лялька. Вона кинулася до мене і, поки бігла, то все більшала, аж стала просто велетенська. Вона вихопила у мене з рук згорток з уніформою і помчала назад до кухні. Біля дверей салону вона знов стала маленька.
Я не знаю, скільки стояла отак і дивилася на дядьків, на порошинки, на люстру й на скручені килими. Зненацька у двері хтось гучно постукав, чийсь низький голос щось сказав. Чужі, нерозбірливі слова.
Я рушила салоном до передпокою. Він знов став такий завбільшки, як був. Дядьки дивилися з портретів звичайної величини. Люстра висіла рівно.
Я підійшла до кухонних дверей. Мати стояла біля плити, тримала в руках кочергу і мурмотіла:
— Хай йому дідько! Хай йому дідько!
З плити курів смердючий дим. З відчинених дверцят звисала одна холоша штанів. Мати запихала її кочергою, але холоша не влазила в плиту. Я затамувала віддих і лічила стукіт у двері. Після сімнадцяти разів по три — той, хто стукав, після кожних трьох ударів робив коротку перерву,— отже, після п'ятдесяти одного удару з льоху піднялися сходами батько і пані фон Браун.
— Треба відчинити їм,— прошепотіла пані фон Браун,— а то вони ще розіб'ють двері!
Коли мати побачила в передпокої батька, вона кинула кочергу, підбігла до нього й попхала його до дверей від льоху.
— Ти здурів! — просичала вона.— Негайно йди до льоху! Ми тут без тебе впораємося! Хочеш, щоб тебе схопили першої ж хвилини? Тоді вже ти не виплутаєшся, зрозумів?
Батько безпорадно дивився на неї.
Пані фон Браун також махнула батькові рукою, щоб він ішов до льоху.
Батько кивнув головою і пішов. Мати полегшено відітхнула.
Батько був молодий і дужий, незважаючи на прострілені ноги. На той час усі молоді, дужі чоловіки були або покійниками, або солдатами. І для росіян напевне було однаковісінько, чи батько ще був німецьким солдатом, чи він кілька тижнів тому перестав бути солдатом. Для росіян кожен німецький солдат був ворогом. А ворогів треба було брати в полон і засилати до Сибіру.
Мати пішла назад до кухні й зачинила за собою двері.
Пані фон Браун глибоко відітхнула, спробувала всміхнутися і сказала мені:
— Ну що ж, відчиняй!
Я підійшла до дверей і відсунула великий мосяжний засув.
Двері відчинилися. Переді мною стояли двоє чоловіків у жовто-сірих уніформах. Один був височенний, із широчезними плечима. Другий також був дуже високий, але не такий широкоплечий, до того ж, багато молодший. Він тримав кашкета в руці й усміхався. В нього був рудавий їжакуватий чуб.
Широкоплечий щось сказав, але я нічого не зрозуміла. Він зайшов до передпокою і озирнувся. Тоді знов щось сказав, чого я так само не зрозуміла. Він подивився на двері до льоху і спитав:
— Солдат тут? Нема ніякий солдат?
Пані фон Браун похитала головою і рішуче заявила:
— Ніякий солдат, ніякий солдат, ніякий, ніякий! Широкоплечий відчинив двері до кухні. Там було повно диму й
чаду. Але дверці у плиті були зачинені. Проте зверху на плиті не було чавунних кружал, вони були розкидані долі. З отвору у плиті виглядав великий зелено-сірий згорток із зотлілими чорними плямами. І саме тієї миті, як до кухні зайшов широкоплечий, мати поставила на ту зелено-сіру гору велику каструлю з водою і міцно придавила її до плити. І аж тоді обернулася лицем до прибульця. Лице в неї було червоне і спітніле. Мати глянула на широкоплечого і всміхнулася. Він усміхнувся у відповідь і сказав:
— Не добре, не добре!
І показав пальцем на плиту. Потім підійшов до вікна, відчинив його й показав на синє небо, на сонце, а тоді на дах.
Мати кивала головою і руками показувала, що це страх Божий, коли сонце світить на димар і плита через те курить.
Солдат з їжакуватим чубом прихилився до дверей і закашлявся від диму. Я стала біля нього й усміхнулася йому. Він узяв у руку мою довгу темну косу й оглянув її. Тоді закотив очі, склав трубочкою рота і простогнав:
— О-о-о-о!
Підлещена тим стогоном, я захихотіла. Видно було, що я здалася йому гарною.
Дим повільно виходив у вікно. Великий, широкоплечий солдат випив склянку води.
З льоху вийшли сестра з Гільдеґард і зупинилися у дверях. Я поблажливо підкликала їх ближче. Вони нерішуче зайшли до кухні.
Широкоплечий спитав матір:
— Усе твоя дитина?
Мати похитала головою. Гільдеґард стала біля самої пані фон Браун. Та поклала їй руку на плече. Сестра стала біля нашої матері, і та поклала їй руку на плече. Тоді і я підступила до матері, щоб вона й мені поклала руку на плече.
Широкоплечий був задоволений нашою презентацією родин. Він кивнув головою і твердо сказав:
— Гарний дитина! Дуже гарний дитина!
Потім до кухні зайшов Ґеральд. Мабуть, також хотів бути гарною дитиною. Він підбіг до пані фон Браун і завершив наш родинний знімок.
Але широкоплечий зненацька геть змінився, наче його опанувала раптова лють. Очі в нього обернулися у дві вузенькі чорні щілини, підборіддя затвердло, і на ньому настовбурчилася щетина. Він показав на Ґеральда:
— Германець! Германець!
А Ґеральд єдиний серед нас мав білявий чуб, сині очі й дуже білу шкіру.
Пані фон Браун, заламуючи руки, почала запевняти його, що її бідолашний Ґеральд їй-богу не германець, отже, не німець, а справжній австрієць. На жаль, дуже білявий!
Я досі завше хотіла бути дуже білявою і мати дуже сині очі. Всі гарні хлопці й дівчата в читанках, у кіно, на плакатах і в газетах були біляві й синьоокі. А тепер я була рада, що така чорнява. Але не розуміла, що там було з тими "австрійцями" й "германцями". "Германцями" росіяни називали німців. Це я втямила. Але чого раптом ми перестали бути німцями, я не збагнула. Коли я в школі принаймні раз на день чула, що мене провидіння вибрало, аби я була німецькою дівчиною.
Широкоплечий підступив до Ґеральда й пильно оглянув його. Так пильно, як пан Бенедикт, що збирав поштові марки, завше оглядав їх. Широкоплечий поторсав Ґеральда за чуба, обмацав пипки вух, провів пальцем по його бровах. Видно було, що він Ґеральдом незадоволений.