— Ну от. І почуваєте себе значно краще. — Вона була рада нагоді так просто — ніби ненароком — пого ворити на цю тему. — Давайте домовимось: щодня снідати, обідати, вечеряти. Гаразд?
Він кивнув головою.
— Тільки... потроху.
Сергій узявся за ліжко, спробував підсунутися вище, йому зненацька захотілося навіть підвестися, сісти, але судорога крутнула ним набік, зігнула. З хвилину він мучився, та ось корчі минули. Пітний, знесилений,
Мержинський благально і воднораз вибачливо дивився на Лесю, ніби запитував: "Ну як? Що тепер?"
— Нічого, — заспокоїла вона. — Це мине. — Підсунувши руку хворому під плечі, Лариса підняла його трохи вище. — Це від нерухомості. — Потім дістала гребінчика і почала розчісувати йому волосся. Чорне, смолисте, подекуди з сивиною, воно покірно влягалося, відтіняючи високе бліде чоло.
— Ось погляньте, який ви... — їй хотілося сказати "страшний", але знала: цього не можна, а іншого слова не знаходила.
Сергій Костянтинович з вдячністю пригорнув її руку. Йому знову стало краще, хотілося розмовляти.
Зайшла тітка, поклала пошту.
— Нічого не треба? — поцікавилась, ні на кого не глянувши. Лариса Петрівна відірвала од вікна погляд.
— Спасибі, нічого.
Переглянула листи. Із "Жизни" писали, що ждуть обіцяної статті; Михайло, брат, розпитував про причини її раптового від'їзду в Мінськ; такою ж сердечною тривогою був пройнятий лист Кобилянської... "А йому знову нічого, — з прикрістю подумала Леся. — Він уже й не допевняється", — глянула на Сергія. Але Мержинський помітив той погляд, запитав розуміюче:
— Навіть... од Віри... Григорівни?.. Щоб відволікти його увагу, заговорила про Кобилянську.
— Справді-бо, це ідея! — захопилася власною ж гадкою. — Коли не вдасться в Швейцарію, поїдемо на Буковину. Зелені гори, потоки, співучі трембіти... Коби-лянська вже давно запрошує мене в гості. Ви навіть не уявляєте, яка це мила, прегарна жінка.
А в душі клекотіло обурення — обурення на всіх тих, що кинули товариша в біді, хто ось уже півроку не обізветься до нього й словом. Розуміла, що не всі Сергієві друзі чинять так з доброї волі, бо багатьох, і, мабуть, саме найкращих із них, недоля загнала за тридев'ять земель, але, вкрай озлоблена, як тільки мог-ла,чсартала зрадливих спільників. Мержинський навіть не догадувався, які шалені бурі інколи стрясають його зовні спокійну подругу. Як на нього, то він давно вже змирився з таким станом речей. Змирився і навіть простив їх, отих колишніх товаришів.
— Як ви... думаєте... вони не сердяться, що я їм... нічого не пишу? — Очевидно, він хвилювався, бо говорив ще гірше звичайного; кілька разів голос його обривав кашель. Все-таки Сергій Костянтинович докінчив думку: — Але ж... я не можу... навіть диктувати... довго не можу, а після... — він задихнувся, — після такої перерви... коротко писати... гріх...
Мержинський, ледве докінчивши фразу, знепритомнів. Лариса Петрівна швиденько намочила в ефірі вату, піднесла йому понюхати.
Її давно вже непокоїть оце всепрощення, якась незрозуміла самовідреченість Мержинського. Звідки б їм узятися? Що посіяло їх у душі цієї сильної колись, вольової людини?.. Муки, страждання?.. Чи, може, бажання до кінця, повністю принести себе в жертву? А я? Яке вчиню я диво? Те, що сидітиму побіля друга? Те, що не залишу його до смерті? Те, що не забуду — любитиму до кінця днів своїх? Так цього мало!.. Лариса підійшла до столу, кинула на чистий аркуш паперу:
"Чим ти мені ясніше, друже, тим душі ворогів твоїх чорніші". Це був голос її згорьованого серця.
— Ви вже... працюєте? — почувся збоку шепіт.
— Мушу, Сергію.
— Я люблю... коли біля... мене... працюють. Він заплющив очі, відвернув голову. Леся бачила, як слабо тремтіли сухожилля на його шиї. "Він їм простив, — міркувала. — Він їм усім простив... І навіть тим, хто ладен відректись од нього. Навіщо так? їх таврувати треба!" Вона дивилася в сіру, нудну порожнечу, що снувалася в кімнаті, а бачила тих ненависних — о ні! — не друзів, навіть не приятелів далеких, скоріше — виродків. О, як би вона хотіла кинути отруйними словами їм в обличчя! Нехай би очі їм повипікало, ті очі безсоромні... Слова здалися небуденними, і Леся поспіхом записала їх на тому ж аркуші.
До кімнати занесли дрова. Тітка, — чи то не втримала ноші, чи забулася, — кинула їх так, що Сергій стрепенувся.
— Ох, — застогнав він і схопився за серце. Лариса Петрівна поспішила до нього.
— Чи можна ж так? — на ходу дорікнула жінці. Та байдуже повернулася, вийшла.
— Давить, — задихався Мержинський. Він потягнувся до коміра, та Леся, одгорнувши ковдру, вже вивільняла йому груди. Вона пригадала, як колись у Софії рятувався при сердечних нападах дядько, Михайло Драгоманов: намочила водою рушника і поклала Сергієві на груди. "Це б землі, холодної, свіжої, — подумала. — Треба буде сказати Костянтину Васильовичу, щоб дістав на всякий випадок".
Минуло кілька хвилин, а Мержинському не легшало: різко піднялася температура, почалася гарячка. Найкраще в такому разі діяла хіна. Але хворий так звів щелепи, що розціпити зуби неможливо. Лариса кілька разів підносила йому до рота порошок і все марно — висипати не вдавалося... Зненацька налетів кашель. Він мучив доти, поки горлом не пішла кров.
Лариса Петрівна не встигла нічого підкласти, — кров бризнула на подушки, на простирадла і, свіжа, гаряча, горіла великими багровими плямами.
Мержинський після нападу кашлю знепритомнів. У горлі в нього весь час хрипіло. Леся, остерігаючись повторення кровотечі, обіклала йому шию і груди рушником. Брудну білизну вона познімала і зараз думала, як би підстелити чисту. Кликати нікого не хотілося. Та й кого? Костянтина Васильовича якраз не було, а отих, як вона їх називала "диазі (ніби) родичів", уникала навмисне.
Дивний люд, їй-богу. Не те що помогти — поспівчувать не хоче. При кожному ускладненні тікає, мов од вогню. Ніби два життя збирається прожити.
Розправивши простирадло, Лариса Петрівна заходилася обережно просовувати його попід хворим.
За цим заняттям і застав її лікар.
— Білизну ви даремно поспішили зняти, — зауважив.
Він роздягся, допоміг Косачівні застелити ліжко.