А втім, усі розуміли, що це не так просто. Перша ж Михайлова спроба повернутися до університету закінчилась невдало. Ректор відмовив ще й — мало того! — пообіцяв негативну характеристику. А куди з нею приймуть?
Така суворість у ставленні до Кривинюка пояснювалася тим, що його провина і пов'язана з нею історія не були рядовими, буденними. Про них пам'ятали. І не тільки ректор. Генерал Новицький, у якого вже не вистачало жандармів, щоб висліджувати і виловлювати всіх ненадійних, над силу старався навести в місті хоч видимість ладу і спокою. Спеціально виданим з його ініціативи таємним наказом рекомендувалося запідозрених у належності до соціал-демократичних та всіх інших нелегальних організацій робітників (чиновників і студентів) всіляко звільняти, очищати від них підпривмства і навчальні заклади.
Крім того, у ректора були й інші побоювання, про які він поки що не доповідав по інстанції. Після деякого затишшя в університеті знов почалися невдоволення. Цього разу причиною їх стали лекції професора Ей-хельмана. Недалекий у теоретичних знаннях, Ейхельман був таким же обмеженим у поглядах на живу дійсність. Незважаючи на соціальні події, що відбувалися в світі і хвилювали громадську думку, він уперто стояв на старих, давно підгнилих позиціях. Найбільш прогресивна частина студентів спочатку провокувала професора різними "небажаними" запитаннями, вважаючи, що він зробить з того певні висновки, потім його попередили — анонімкою, а це вже доходить до більшого. Намагання умовити, залякати неслухняних лиш підсилювало реакцію. Перед ректором стояла дилема: або ж не зважати на вимоги студентів, і тоді можуть виникнути нові заворушення, або звільнити професора. Останнє, звичайно, не завдало б науці ніякої шкоди — таких, як Ейхельман, сотні, але ж... досить один раз піддатися, як дійде черга й до нього, ректора.
Після певних консультацій було вирішено найактивніших підбурювачів з університету звільнити. Про поновлення Кривинюка, зрозуміло, не могло бути й мови. Йому залишалось одне: їхати за кордон і там здобувати собі шматок хліба.
Такими — дрібними й великими, сімейними і загальними — турботами жили Косачі. Було і смутку і радощів. Більше, звичайно, смутку.
"Що вдієш? — час од часу примовляв Петро Антонович. — Нині всі так живуть". Останніми роками він якось збайдужів. Косач розумів, що це старість, можливо, результат невиліковної сердечної слабості. Єдине, що його ще хвилювало, — це діти. Їхня доля. Найперше ж — Лосина. Відтоді, як дочка заслабла, Петро Антонович думав про неї з тривогою, ніколи ні в чому не відмовляв, не перечив. Саме тому не підтримував він і дружининих наполягань на поверненні дочки з Мінська. Натомість запропонував: "Комусь треба до неї поїхати".
ІII
Дні пішли один одного безвідрадніші. Лариса Петрівна, хоч і готувалася до цього, знала, що біля хворого буде нелегко, такого не сподівалася. Мержинський без сторонньої допомоги не міг уже ні підвестися, ні навіть попоїсти — до всього потрібні були чиїсь руки, чиясь постійна увага. Щоправда, їй нічого втомливого робити не доводилося, вона — раз уже приїхала — просто була при тому присутня.
Легко сказати — присутня. Дивитись, як найдорожча тобі людина борсається в пазурах смерті, і не мати змоги нічим їй зарадити, — яку ще можна придумати пекельнішу кару? І то не годину, не дві — по кільканадцять щодня, з ранку до вечора. Та якби її воля, якби можливо — свого здоров'я вточила б хоч теж ним не багата, небо прихилила б, — тільки одужуй, Сергію, живи...
Та чим зарадиш йому? Сподіватись хіба що на диво... Але див не буває. Мрії часто приносять розчарування, добрі наміри — гірш наслідки. Скільки витрачено сил, скільки нервів, аби хоч зупинити хворобу, а вона вже смертю проглядає крізь Сергієві очі.
Приїздила тьотя Еля з Риги. "Тут, Лесю, робити вже нічого". Надпила трохи з її чаші терпіння і поїхала. Справді-бо: мертвого з могили не вернеш. А він, Сергій, уже... Доле! Які жахливі слова є на світі!
Був полудень. Крізь відчинену кватирку було чути, як за вікном капотить з даху вода. Під стіною, мабуть, стояв таз, і краплини інколи падали з приглушеним дзвяканням. Сергій Костянтинович прислухався до незвичайного серед зими передзвону, і якась майже дитяча радість виповняла його змучену душу. Сьогодні він почував себе краще: спала гарячка, майже нормальна температура. Щоправда, полегшало йому після посилених старань Лесі і лікаря, але хіба в цьому річ? Головне — він одужує. Коли отак піде й далі, то на весну вони справді зможуть вирушити в якусь санаторію.
Створена власною уявою перспектива до того захопила Мержинського, що він не витримав, нетерпляче заворушився.
— Вам щось болить, Сергію? — обізвалася Лариса Петрівна. Вона облишила писання, підійшла. — Чи, може, незручно? — їй і справді здалося, що подушки лежать під ним надто високо, і обережно взялася їх поправляти.
— Спасибі, — ворухнув губами Сергій. Він узяв і поцілував її руку. — Мені... добре, Лесю. Ви поїдете... зі мною... до Швейцарії?
Лариса Петрівна підсунула стілець, сіла. Вона ро зуміла його. Колись і сама, лежачи отак нерухомо, в гіпсовому полоні, думками витала по горах та долинах, мандрувала казковими світами.
— Звичайно, мій друже. Мержинський заплющив очі.
— Весна в горах красива. Мені й досі пам'ятається маленька Владая. Ми жили там, як одвідували дядька Михайла. — Леся примовкла, і в цю мить перед нею в усіх барвах постало те невеличке село біля Софії.
— Говоріть... говоріть... І
— Смішно, — мрійно вела далі, — воно чомусь здавалося мені Парнасом... Щоранку ми ходили по квіти. Потім купалися...
— Ми теж... підемо... по квіти. Сил, щоб вимовити фразу, в нього не вистачило, і Сергій з натугою видавлював з себе по слову.
— ...Я так... люблю... квіти, — беззвучно шелестів. І раптом: — Я дуже... змінився, Лесю?
— Дуже, — сказала відверто.
Сергій Костянтинович зиркнув на неї не без подиву.
— Треба взятися за харчування, інакше слабість не подолаєте.
"Он вона про що!" — усміхнувся хворий і враз посерйознішав:
— Так-так... сьогодні... бачили?
В обід він справді з'їв чашку бульйону і півкотлети. Це було, кажуть, незвичайним пробудженням апетиту. Принаймні за останній місяць.