КНИГА ПЕРША
Матері моїй, Харитині Василівні, присвячую
ЧАСТИНА ПЕРША
На шлях я вийшла ранньою весною.
Леся Українка
Ліси й ліси... Скільки їх! Ні поглядом не осягнути, ні перейти. Стоять похмурі, розвісивши свої зелені шати, і гомонять... Про віщо? Хто знає. Кажуть, отим товстелезним дубам, що могутньо вп'ялися в землю і верхів'ями сягають хмар, сотні літ. То-то звідали на своїм віку! Мабуть, пам'ятні їм і Хмельницький, і Кармалюк. От зрозуміти б їхню мову! А що, як вилізти на дуба і причаїтися? Певно, можна чимало побачити.
Дівчинка відкладає набік віночок, який плела, сидячи біля воза, встає і, переконавшись, що поблизу нікого нема, біжить до старого гіллястого дуба, що, мов сторожа, стоїть на узліссі. Вилізти на нього їй нічого не варто. В цьому вона позмагається з будь-яким хлопчаком, їй тільки б за що вчепитися.
Обійшовши навколо стовбура, в кілька разів товщого за неї, дівчинка хапається тоненькими рученятами за сучок, підтягується і за хвилину вже сидить на товстій гілляці.
Як тут чудово! Прохолодно, пахне молодим дубовим листям, а головне — видно всю галявину. Та що там галявину! Тепер можна оглянути все довкола. Досить тільки залізти вище... І як вона раніше не догадалася? Ото дорога, а там виблискує на сонці річка — спокійна і принадна Случ. Лісами та лугами вона біжить через усе Полісся...
А що там мріє ген-ген за лісом? Невже місто? Церкви, якась іще вежа... Та це ж він, рідний Звягель! Біленькі будиночки на околицях, садки...
Навряд чи хто з друзів дивився отак на місто. Де там! Навіть Михайлик, старший за неї на півтора року, і то побоявся б лізти так високо. Добре, що й нема його, а то заважав би тільки.
Одначе хтось ніби гукає. Так і є. Це він, Михайлик, повернувся до воза, не знайшов її і вже гукає. Шби вона маленька, чи що? От не обізветься — і все, нехай побігає.
— Лосю! Де ти?.. Лосю! — лунає лісом. Зверху він здається зовсім маленьким і смішним у своїй безпорадності. Метушиться, заглядає скрізь. Може, обізватися? Ні, хай ще трохи. Вона краще послухає, як луна розносить голос.
— Лосю-у! — кричить Михайлик, а звідусіль долинає: "Осьу-у".
І що воно за диво? Цікаво: її голос теж лунатиме?
— Ку-ку, — стиха відгукується дівчинка і прислухається. Ні, нічого не чути. Мабуть, треба сильніше. Набравши повні груди повітря, вона знову — дужче — обзивається: — Ку-ку! — І, почувши у відповідь милозвучне коротке "у-ку", повторює знову й знову.
Але що це? Михайлик уже під дубом, стоїть, задерши голову. Як йому вдалося відшукати її? Мабуть, не варто було обзиватися.
— Злізай швидше, зозулько, — наказує Михайлик.
Нічого не вдієш, доведеться підкоритися, адже він — старший.
Поволі, знехотя дівчинка спускається вниз. Кіски в неї розпатлані.
— Як там гарно... Видно далеко-далеко, — виправдовується.
— А якби впала? Ходімо! — Взявшись за руки, обоє поспішають до воза.
Кароль уже запрягає. На возі повно запашної лісової трави, якої він накосив для коней.
Леся обережно, щоб не пом'ялися, складає квіти, віночок надіває на голову.
— Гарно мені?
Михайлик не чує, порається біля коней, вдаючи з себе дорослого.
— Наче мавка, — хвалить Кароль і грубою рукою поправляє Лесі вінок. — Отако. Дома й не пізнають. Скажу: піймав у лісі.
Хороший він, Кароль, спокійний, лагідний. Завжди знайде щось цікаве для неї. То квітку якусь, то пташеня. А позаторік цуценя приніс. Маленьке, ледве на ногах трималося. Мама спочатку сердилася, хотіла викинути. Потім згодилася. А який з нього пес виріс! Усі сусіди тепер заздрять. Мама й ім'я йому дала — Джальма.
— Ну, поїхали, бо вечоріє, — каже Кароль. Він вмощує малих у задку, а сам поки що йде, тримаючи віжки, покрикує на коней, що норовлять на ходу скубнути трави.
Воза підкидає на старих пнях, він перехиляється з боку на бік, ніби човен на хвилях.
Ось і дорога. Кароль теж сідає, звісивши ноги за полудрабок, хльоскає віжками. Слідом в'ється срібляста курява.
Як під'їжджали до міста, Леся шепнула братикові:
— Ти ж не кажи мамі, що я була на дереві.
Михайлик киває головою.
У центрі міста, за невисоким парканчиком, стоїть просторий одноповерховий будинок. В одній його половині живуть господарі, іншу — три невеликі кімнати і кухню — займає голова повітового з'їзду мирових посередників Петро Антонович Косач.
Років десять тому Петро Антонович закінчив юридичний факультет Київського університету, куди його було переведено з Петербурга за вільнодумство, одружився і зайняв цю посаду. Через кілька років їхня сім'я збільшилась: спочатку народився Михайлик, потім Леся, яку всі чомусь звуть Лосею, а торік навесні — Ліля, Оленька...
Дружина, Ольга Петрівна, виявилася старанною господинею, і невдовзі їхня скромна квартира стала відома своїм затишком, гостинністю; частенько бували тут давні друзі Петра Антоновича — Старицький, Лисенко, Драгоманов. Вони приїздили поодинці, а то й гуртом, часом навіть із сім'ями, і тоді не було кінця-краю веселощам, розповідям, спогадам.
Служба обтяжувала Петра Антоновича, вимагала частих виїздів. То в Київ викличуть до генерал-губернатора, то селяни поскаржаться на пана, і треба побувати на місці.
А скільки тих скарг! Там поміщик заборонив пасти худобу, там побив когось чи скривдив ні за що ні про що...
Воля. Всі чекали її, покладали надії. А воно як було, так і лишилося. Що селянин без землі? Знов мусить іти до того ж пана, працювати від зорі до зорі, аби заробити на прожиття.
Нема правди, немає... Хоч як захищай цих бідняків — та що з того? Тільки ворогів собі наживеш. Уже не раз натякали про це в канцелярії генерал-губернатора. От і сьогодні. Спеціальним листом його попереджували, що чиновник його величності повинен завжди пам'ятати про інтереси імперії і не захоплюватись гуманізмом при виконанні службових обов'язків він зайвий. Це значить — крізь пальці дивитися на страждання простих людей, замовчувати свавілля і навіть захищати його.
"Давно вже не було грози, яка б освіжила сп'янілі голови. Вважай, від самої Хмельниччини. А бракує її, ой як бракує", — думає Петро Антонович і звертається до дружини, що саме заколисує дитину:
— Олю, де це наші малі?