Леся

Страница 2 из 113

Олейник Николай

— В ліс поїхали, я пустила. Нехай прогуляються. Кароль обіцяв хутко повернутися, та чомусь нема. — Вона підійшла, поцілувала чоловіка і жартома розкуйовдила йому волосся. — А ти старієш, Петре, сивий уже...

— Ти думала — молодітиму? Скоро й лисіти почну від цієї служби.

— Знову щось негаразд?

— Та от не зрозумію, хто на мене доноси строчить. — Він пройшовся по кімнаті, широкоплечий, ставний, і зупинився перед дружиною, — Кожна дрібниця, кожен мій крок відомі в Києві.

— Хіба мало в тебе недругів серед місцевих дворян? А все через твою відвертість, Петре.

У дворі, зустрічаючи підводу, радісно заскавучала Джальма.

Петро Антонович вийшов і незабаром повернувся з дітьми, тримаючи обіруч великий букет.

— Мамочко, — першою кинулася до матері Леся, — поглянь, який я собі віночок сплела. Кароль каже, що я схожа в ньому на мавку. Правда, мамочко?

— Правда, доню. Тобі дуже личить. Тільки не галасуйте — сестричку збудите.

Михайлик хвалився, що допомагав згрібати траву, навіть запрягав коні.

— То ти вже справжній господар, — похвалив його батько.

Квіти поставили в глечиках на столі і на вікнах.

Після вечері сім'я зібралася в батьковому кабінеті. Це була невелика, зі смаком опоряджена кімната — улюблене місце дітей і дорослих. На стіні, у вишитих Ольгою Петрівною рушниках, висів чималий портрет Шевченка з пишними вусами, в пальті і чорній смушевій шапці, а далі — фото господарів, рідних і знайомих та самої Ольги Петрівни — в довгому білому платті, з трояндою на грудях.

Посередині кімнати, застеленої вузенькими доріжками та килимами, стояв на тоненьких фігурних ніжках круглий стіл, кілька м'яких крісел, а під білою кахляною грубою — канапа.

Зі стелі звисала велика порцелянова лампа, подарована молодим у день їхнього весілля.

Чимало місця займали книжки. В просторій, під горіх оздобленій шафі стояли найцінніші видання іноземних, українських та російських письменників.

Петро Антонович, хоч сам ніколи й не займався письменством, любив літературу з дитинства. В Чернігівській гімназії його учителем словесності був Леонід Іванович Глібов, байки якого Косач знав майже всі напам'ять. Він взагалі легко запам'ятовував вірші, часто декламував Пушкіна, а надто "Руслана й Людмилу".

Особливо захоплював Петра Антоновича Щедрін. Він міг годинами читати дітям казки та пояснювати щедрінські алегорії.

Ольга Петрівна, яка ще в пансіоні почала складати вірші, найбільше любила Шевченка. Вона й дітей учила грамоти по "Кобзарю", багато знала й розповідала їм про Тараса Григоровича. Бувало, візьме малих на руки, всі троє посхиляються над столом і починають:

"Са-до-о-ок ви-шне-ви-и-ий ко-о-ло-о ха-а-ати... хру-у-щі над ви-и-шня-а-ми гу-у-дуть..."

Дуже смішила Михайлика й Лесю пригода з Енеєм. Ну й кумедний же він, цей "хлопець хоч куди козак"! Читання "Енеїди" зайняло щось із тиждень, і весь цей час малі — що б не робили — згадували найцікавіші місця поеми. Ото гуляють собі, бавляться, а потім Михайлик чи Леся біжать і питають: "Мамочко, а чого то про Меркурія в тій книжці пишеться: "Прискочив, мов котище мурий"? Адже він бог?" І Ольга Петрівна терпеливо пояснює.

Чи не найбільшою родинною подією були літературні вечори. Леся навчилася грамоти дуже рано, в чотири роки, і теж захопилася літературою. Найпершим самостійно нею прочитаним твором була подарована матір'ю книга "Про земні сили", з якої дівчинка дізналася про величезні багатства Землі та її походження. Потім — "Український орнамент", "Кобзар", поезії Мі-цкевича, казки Андерсена й Шпільгагена. Казки Ольга Петрівна перекладала для дітей сама, бо українською мовою їх не видавали.

Домашні літературні читання починала Леся якимсь уривочком чи віршем. Ольга Петрівна декламувала свої поезії — найбільш про природу та красу рідного краю, про могутній Дніпро, що несе свої води через усю Україну. Сьогодні докінчували "Тараса Бульбу". Петро Антонович за звичкою приліг на канапі, посадовивши малих поруч, а невисока на зріст Ольга Петрівна майже сховалася в глибокому м'якому кріслі.

Читала вона спокійно, повагом. В дитячій уяві поставали картини звитяжних подвигів. Як дійшли до того місця, де вороги глумляться над беззбройним Остапом, у Лесі виступили на очах сльози, їх, можливо, ніхто й не помітив би, та дівчинка, мабуть ненароком, схлипнула.

— Що тобі, доню? — занепокоївся батько.

— Нічого... Я більше не буду... — Витерла кулачком вії. — Але чому... хіба його не можна було врятувати?

— От тобі й маєш! — розвела руками мати. — Хіба можна так, Лесю? Це ж книжка...

— А в книжках хіба неправду пишуть? Ти сама казала, що "Кобзар" — то свята правда. Ольгу Петрівну обеззброїло таке питання.

— Авжеж, Лесю, — втрутився батько. — Книжкам треба вірити. Та, бачиш, Остап і смертю своєю послужив вітчизні. Загинув, а таємниці не видав... Плакати все ж таки не годиться.

Читання закінчили. Петро Антонович почав оповідати свої мисливські пригоди, і Леся повеселішала. Мати показала їй новий узор, обіцяла дістати заполочі, щоб його вишити.

На ніч Ольга Петрівна провітрювала спальню, і Леся, лежачи під ковдрою, чула, як у садку сонно зітхав між гіллям вітер і десь далеко, мабуть на околиці міста, співала молодь.

Якось Ольга Петрівна пообіцяла дітям на Купала повезти їх до знайомих, що жили в сусідньому селі Жабориці.

Напередодні свята Леся нагадала матері про її обіцянку.

Виїхали наступного дня опівдні і незабаром були на місці. Село чимале. Біля дворів попідмітано, хати побілені, а призьби підведені червоною глиною. Святковість псував хіба що похмурий вигляд напівзогнилих хатинок, що траплялися то по один, то по другий бік широкої піщаної вулиці.

Садиба знайомих містилася на протилежній околиці. Невеличкий дворик, хата з квітниками під вікнами, садок.

Поки Ольга Петрівна привіталася, роздала гостинці та погодувала Лілю, почало вечоріти.

— Мамочко, ходімо, а то ще спізнимося на Купало, — шепотіла на вухо матері Леся. Вона вже встигла познайомитися з дітворою і рвалася на вулицю.

— Ольго Петрівно, та відпустіть їх, нехай ідуть собі гуртом, — порадили господарі.

Діти ніби чекали цього. Не встигла мати вимовити й слова, як вони вже були за порогом, у дворі, де їх нетерпляче ждала малеча.