Семи сяйних небесних сфер намет,
Напоєна вином семи планет,—
Річ заздрості небесної зорі,
Страждання кипарису на зорі,—
Всіх спадкоємиця небесних див,
Чий розум в нардах сьомий хід відкрив,—
Міхраб обожнення і від дитячих літ
Світильня дому й гюлістану цвіт,—
Любові друг, зажура ніжних снів,
Розтратна охоронниця скарбів,—
Окраса дів, одягнених в шовки,—
У щедрості незнана крізь віки,—
Таємний сон і мрія юнаків
І тисячі безумців скорбний спів,—
Лейла в своїй довершеній красі
Вражала всіх — і їй вклонялись всі.
Лілейні перса ніжної Лейли,
Немов дві білі квітки розцвіли,
Мов кипарис, був стан її стрункий,
А фінік уст, немов вино, п'янкий.
В принадному саду вона зросла,
Палила всіх вогнем очей Лейла,
Вклонявсь їй тюрок, а палкий араб
Хилився перед нею, наче раб.
На свій аркан вона ловила всіх,
Але її вловить ніхто не міг.
Як мед — уста, лице її — мов цвіт,
Сабур червоний перед нею зблід.
Віддав їй серце красень не один,
Ждучи лише цілунку навзамін,—
У безмятежності свого чола
Відповідала "бог подасть" Лейла.
Всіх притягав аркан привабних кіс
І відганяв війниць суворих спис.
Та всі ті чари не допомогли —
Скривавилося серце у Лейли.
В задушливій півтемряві завіс
Вона свічею танула від сліз,
Скрадалась потай на високий дах,
До темряви дивилася на шлях,
Меджнуна їй хотілося зустріть,
Хоч би на час, хоч на коротку мить.
Та на дорозі не з'являвся він —
Лиш горем серця залишався він!
За нею стежили підглядачі,
Вона зітхала потай уночі,
А вдень сміялась гірко,— так жила
Під пильним доглядом рідні Лейла
І все вдивлялася у виднокруг,
І все їй снивсь коханий, любий друг.
Вогонь розлуки — та ж таки пітьма,
Ні променя, ні світла в ній нема!
І тільки біля уст свічадо мук
Своїх не відкидало запорук
На теплий подих, на жагу стремлінь,—
Сама ж вона була уже як тінь...
Кому повісти серця біль і жаль?
Завіси знали про її печаль,
А таємницю тільки тінь свічі
Й сусідка, що не спала уночі.
Жінкам приємний веретена спів,
Лежить стріла в сагайдаку царів.
Упало веретено з рук Лейли —
Миліший став для неї звук стріли.
Стрілою в серце вражена Лейла
До веретена взятись не могла.
Не урочистим осяйним вінцем —
Невольницьким прикрашена кільцем,
Лейла, караючись вогнем сумним,
Одним жила і марила одним,—
Вдень і вночі дивилася на шлях,
І виглядала, й ждала вся в сльозах
Того, хто їй на тугу відповість,
Того, хто принесе про друга вість.
Ранковий легіт з Неджду прилітав —
Про вірність він Лейлі розповідав,
А хмарка звідти на легкім крилі
Вологу ніжності несла Лейлі.
Куди б не кидала свій зір Лейла,
До неї пісня звідусюди йшла.
Вертав з базару підліток який —
І про Меджнуна бейт приносив їй,
І в домі батька перехожий гість
Їй віршем подавав про друга вість.
Лейла до віршування мала хист,
Корились вільно їй слова і зміст,
Низалися, мов перли, на разки
В незайманій красі її рядки.
Лейла складала про Меджнуна вірш,—
Він був перлини чистої незгірш.
Меджнун їй відповідь свою складав:
Струмок співав — вогонь відповідав!
Вона писала кров'ю серця лист,
В короткий вірш вкладала довгий зміст
І кидала на шлях з високих стін,—
Так кипарису вість давав ясмин.
Коли листа в пилу знаходив друг,
Він з радості все забував навкруг,
Безумцеві передавав листа,
І спалені Меджнунові вуста
З незайманих невимушених слів
Для милої Лейли складали спів.
Двох солов'їв сп'янілих голоси
Для світу стали втіленням краси.
Луна тих двох тонких шовкових струн
Збудила в сазах гомін інших лун.
І він звучав між гір і між степів,
Як стогін че́нгу, як руба́бу спів.
Співає флейта, тужно ченг бринить,—
Не поривається кохання нить.
Коханців тих вклоняючись красі,
Мутрибами стають довкола всі.
А вороги їх здійняли на глум,—
Лейла й Меджнун ховали в серці сум,
І сльози серця без кінця пливли
З очей Меджнуна і з очей Лейли;
І так у мріях знову рік минув,
І кожен з них на мрію схожий був.
Лейла в саду
В барвистий килим трав вдяглись поля,
Весняним квітом розцвіла земля.
Двокольоровий прапор світ підняв
Троянд червоних і зелених трав.
У зелені бустанів і садів
Гримів, як буря, солов'їний спів.
Коштовні перли впали на луги,
На смарагдові трави й береги.
Гарячою циноброю тюльпан
Оббризкав на світанку свіжий лан.
Полопались бруньки в садах,— навкіл
Терни бриніли, наче вістря стріл.
На землю впали золоті дощі,
В шовки вдяглись трояндові кущі.
Рожеві ненюфари в течію
Без битви зброю кинули свою.
Розкрились гіацинти від тепла,
Троянда їх в обійми прийняла.
Закучерявивсь бук. Гранату цвіт
Уже зав'язував сочистий плід.
Прокинулись нарциси,— шал весни
Закохані порушив їхні сни.
Під сонячним промінням аргован
Вином розбризкав кров із чорних ран.
В ясминній чашечці, що гналась в ріст,
Шипшина молодий обмила лист.
І навіть грай похмурих чорних гав
Щось з піснею не схоже прокричав.
Стліває в куропатки в серці біль —
На нього горлиця сипнула сіль.
В розлогих вітах вікових дубів
Вже чулось вуркотіння голубів,
А соловей в шаленстві не стихав,
Як одержимий, тьохкав і зітхав.
В такий благословенний час Лейла
З своїми подругами в сад прийшла,
Мов запашний вінок, цвіли вони,
І щебетали круг Лейли вони.
У колі з гуріями схожих дів
Ішла вона під солов'їний спів
По свіжих килимах зелених трав,
Де в затінку троянд струмок дзюрчав,.
Щоб келих запахущого вина
З тюльпаном ніжним випити до дна;
Щоб поруч із трояндою цвісти,
Фіалку і нарцис перемогти;
Щоб під ясу і вигуки вітань
З лугів, гаїв і вод узяти дань.
Та ні, то не троянда і нарцис
Лейлу в саду зворушили до сліз,—
Хотіла в місці потайнім Лейла
Зітхати серцем, спаленим дотла,
Оскаржити сумну любов свою
Й відкрити таємницю солов'ю.