Коханням сповнене єство моє,
В коханні буде торжество моє!
Те серце, що не вимовить "люблю",
Хай змиють хвилі суму і жалю.
О судія! Клянусь життям в імлі
І владою твоєю на землі:
Довершеність, що є в моїм чутті,
Хоч я й помру, залишить слід в житті.
Любові промінь кинь мені з пітьми!
Дай для очей цілющої сурми!
Я п'яний від кохання, та молю:
Зроби, щоб я любив більш, ніж люблю!
Велять мені, щоб не кохав Лейли,
Щоб я забув, немов не знав Лейли!
Навчи мене, правічний судія,
Кохати глибше, ніж кохаю я!
Навіщо жить мені без тями вік?
Продовж Лейлі моїми днями вік!
Хай чаша повниться її вином моя!
Хай знаю я лише її ім'я!
Хай буду жертвою її красі,
І хай простяться їй гріхи усі!
І хоч з журби по ній я спаленів,
Хай без журби по ній не буде днів!
Мого кохання вбить не може світ,—
Воно живе і переможе світ!"
Меджнунові ні слова не посмів
Сказати батько, бо порозумів,
Що загибає від кохання син,
Не ліків хоче, а страждання син.
І повернувся батько в рідний дім,
І гірко родичам сказав своїм:
"Кайдани долі син мій розірвав,
У Ка'бі так він клявся і ридав,
І для благань таких знаходив слів,
Що з горя я, немов Земзем, скипів!
Я думав, він благатиме творця,
Щоб розлучив закохані серця,
А він надії обдурив мої,
Прокляв себе й благословив її!"
Батько Меджнуна довідується
про заміри роду Лейли
І ці слова у світ пішли, як лист,
В якому був палкий і щирий зміст:
Про те, що довела любов палка
До безуму й до сказу юнака.
І множились, і ширились чутки,
В один клубок спліталися плітки,—
І не виходила з шатра Лейла,
І сліз гірких багато пролила.
Два родичі із племені Лейли
До шейха вкрай обурені прийшли.
"Один безумець, бог його скарай,
Неславою укрив наш рід, наш край.
Щодня не сам сюди приходить він —
Безумців за собою водить він,
То починає з горя танцювать,
То кидається землю цілувать,—
Виспівує газелі той юнак
(Він добрий віршотворець і співак),
І замість того щоб його спинить,
Народ газелі ті напам'ять вчить,
Ті вірші безсоромні і гидкі,
Легкі на зміст, солодкі і гіркі!
Самум його жаги Лейлу спалив,—
Нехай на нього упаде твій гнів!"
Шахна́, наслухавшись таких порад,
Склав рішенець, як на злочинця кат,
Схопив меча, не притаївши злість:
"Перед мечем злочинець відповість!"
Якийся невідомий амірит
Про небезпеку сповістив свій рід,
Сказавши так про заміри шахни:
"Біду од сина, батьку, відверни!
В жорстокого шахни рука тверда,
Лихий, мов жар, він бистрий, як вода,—
Боюсь, що про його до помсти хіть
Меджнун довідається в смертну мить.
Ось прірва, батьку, не чекай біди
І порятунок синові знайди!"
Не міг Меджнуна батько не любить,
Він розгубивсь — не знає, що робить.
Покликав друзів, родичів і слуг,
Звелів їм обшукати все навкруг,
Звелів Меджнуна будь-що-будь знайти
Й, не кривдячи, до нього привести.
На розшуки шарпнулися гінці,
Але ні з чим вернулися гінці.
"Чи сам помер він, чи від хижаків,—
Довідатись не можна у пісків!"
І друзі, горем з'єднані одним,
Зітхали й побивалися за ним,
І плакали батьки, й ридав весь рід,
Що загубивсь по юнакові слід,—
А той відлюдник від турбот і справ
Себе, мов скарб, в пустелі заховав;
Від всіх скорбот, що зазнавав в житті,
Він ліки бачив тільки в самоті.
На вгіддях дичини ховався він,
Та тільки пилом вдовольнявся він.
Нехай у вовка й лева сила є,—
Наївшись, він, мов кволий лис, стає.
Голодному й сухий плескач — м'який,
А ситому і білий хліб — гіркий.
Меджнун охляв і з тінню схожий став,
Він, як отруту, свій шматок ковтав.
Він перейшов страждання й горя грань,
Вже гірших бути не могло страждань,
Бо пільга болю й грамота біди
Його від мук звільняли назавжди.
Скарбів шукаючи, Меджнун скорбив,
Але не наближався до скарбів.
Один араб із роду бені-са'д
З пустелі повертався без завад,
Він біля джерела серед пісків
Меджнуна здичавілого зустрів
І зрозумів його, як вірш, як лист,
Де рима зрідка обіймала зміст:
"Самотність — шлях мій і моя мета,
Вивільнює людину самота.
Зігнувся я, та не схилив чола,
Я лук — в молитві, в вірності — стріла,
А знак мого кохання до Лейли —
Пересікання лука і стріли".
Зболілий у біді, гіркий бідак,
Арабові сподобався юнак.
Араб його розпитувати став —
Мовчанкою Меджнун відповідав.
До чого ця мовчанка привела б?
Лишив його й подався в путь араб,
Меджнунового батька розшукав
І про безумця вість йому подав,
Мовляв, ген там, поміж тамтих руїн,
Мов вуж на камені, лежить ваш син,
Безумний, хворий, темний, наче ніч,
Ховається, як див, од людських віч,
Душею зранений, без їжі й сну,
Усіх страждань він знає глибину!
Нещасний батько, ухопивши слід,
Не гаючись, полишив плем'я й рід,
Немало перейшов лихих пустель,
В пісках шукав, в печерах поміж скель
І сина розшукав поміж руїн,
Де на пісок чолом схилився він.
Безумець то сміявся, то ридав,
То вірші про свою любов складав,
То знов криваві сльози серця лив,
Чоло підводив і чоло хилив,—
Вином відречення сп'янілий вщерть,
Він про життя не знав, забув про смерть.
Вжахнувся з того батько, але все ж
З любові й щирості зрадів без меж,
А син, його впізнавши, тільки й зміг,
Як тінь, до батькових упасти ніг.
"О мій вінець! Пробач і зрозумій,—
Мені нести несила осуд мій,
Ти бачиш, як я глибоко упав,—
Такий мені від долі пай припав.
Чи думав я коли, чи я хотів,
Щоб в отакій біді мене ти стрів?
Я спаленів від сорому в цю мить,
Не знаю, як пробачення просить!
Ось підсумок моїх скорбот і мук —
Нить випала давно у мене з рук!"
Батькова порада Меджнунові
Як сина скорб відкрилася йому,
Зірвавши з себе в розпачі чалму,
Заквилив батько, мов ранковий птах,
І день потьмарився в його очах,
І він сказав: "Я прочитав твій лист,
Порозумів його скорботний зміст!