— Варязька кров! — всміхався з-під сивого вуса. І сам доньку навчав оштепом володіти, мечем шермувати, у бу-рю-хуртовину на морі власноручно плахтою-парусом керувати, без страху, твердо і справно мореплавцям розкази давати.
— Хто дістане за жінку Рогніду мою, — всміхався Рогволод, — дістане бойового товариша — друга, дорадника розумного. На княгиню, володарку Рогна моя вродилась, не тільки на матір княжого роду, господиню дбайливу.
І недосяжною, як небесна зоря, видавалася юнацтву Рог-ніда. Тільки мріяли про неї, слухаючи співів, що ними скальди44 Рогніду величали.
Таж високо верховіття дубів до неба підноситься, а й з них листя паде на землю…
Високо попід небом хмари пливуть, таж на землю дрібним дощем проливаються…
За самого бога Одіна радий би посватати свою доньку Рогволод. Таж, видко, пиха вікінгова богів уразила.
І не довго з-під срібного вуса всміхався Рогволод. Тяжка година прийшла на грізного вікінга. Ще тяжча на Рогніду його молоду.
Прудкіше за вихора-бурю впав на Рогволода київський князь Володимир. Вдарив грізніший, як громи небесні. Не на хвилях-бо морських, — сухоніж, на твердій землі довелося битися вікінгові.
Статечно билися богатирі північні. Як Тор45, кресав молотом боєвим смерть Рогволод.
Таж пробила година вікінгова. Виповнилась доля Рогні-дина. Так вирішила доля богів…
Унівець пішла, димом розвіялась слава Рогволодова… Рог-ніду ж молоденькую, що впала в око Володимирові, за дружину появ князь київський, ласку бранці переможеній проказуючи. Міг би просто, як невільниці, їй розказати, щоб на порозі одрини46 його чекала на волю переможця свого і пана, — вогню хатнього, вкупі, не розпаливши, вина посвятного не розділивши. Косу розплетену вином з олією не покропивши.
Гучне та веселе було весілля у стольному Києві. Таж Рог-ніді тризною поминальною воно уявлялось.
Чом не дали їй боги до Валгали47 з бойцями-героями увійти! Радніш, як на Київському престолі сидіти, випливла б у море широке Рогніда — на похоронному тому кораблі, що тіло вождя-вікінга на вічність везе. Самітний, без мореплав-ців-гребців, без керманича з оком вірним, недрімним. Тіль-ки-бо дружина вірна або донька-сирітка сміють у останню ту путь з мертвим вікінгом пуститись, щоб її — до живих — більш ніколи не повернути. Синам-бо не літь на смерть від власної руки іти, коли можуть впасти у почесному бою, за рід свій, за славу, за край…
Тільки вдові або доньці-сиротині належиться у широкому морю ложе мертвого підпалити, собі ж серце мечем пробити й у вогні болісти своїй згоріти…
Таж не судилася Рогніді ця слава путі останньої. Самоцві-тами-перлами замість сліз прибрана, мусіла на етапуванню славному княгинею сидіти. Меди-вина пити, лебедя білого перша "порушити", пісень весільних слухати… І не був би їй нелюбим Володимир. Все-бо мав київський князь: з обличчя — ясний, мов те сонце радісне, зростом — мов тополя — високий, стрункий. Брови — соболині, очі — соколині.
Таж коли б не "з розказу" любити його! Коли б не як здобич взяв він Рогніду, а як нагороду за славу бойову здобув горду норманку!
І очей не підводить на князя-дружину Рогніда. Ворог він їй. І таким — на все життя залишиться. Сила й кригу на півночі дикій проломить. Але квіттям весняним криги студеної не вириє! І коли надійшла та хвилина, що по давньому звичаю молода мужа свого має роззути — затялась Рогніда. Лише кинула щдю отрути напоєні слова:
— Не літь ми, князівні, роззувати сина Малуші-рабині! Не літь ми роззути рабинича!
Аж зблідли присутні, що смерті не раз і не два просто у вічі дивилися.
Володимир же тільки очима блиснув. Рухом руки звелів вийти всім, до останнього отрока-постельника. Сам на сам з княгинею молодою лишився. І така принадна йому непокірливою гордістю своєю Рогніда, як жодна красуня слухняна ще досі не була. Тшьки ніч знала, що між подружжям сталося. Але до "дому жіночого", жінок-конкубін та бранок-красунь, що на втіху княжу з країв найдальших привозили, Рогніда не увійшла.
На Стугну-ріку, де городище Васильків, — коло Києва стольного, відвезено Рогніду. Не схотіла з собою брати ні дівчат покойових, ні мамок та няньок, як було у звичаю. Тільки старих своїх слуг — що з батьківського дому ще лишились, — собі попрохала.
— Сама хочу бути! — з князем-дружиною розлучилась. — Най жалобу по батькові у самоті відбуду. Велика жалоба моя — багато місця потребує.
І не розтиснулись Рогнідині уста. Ані слова, ні нарікання — жіночим звичаєм, — з уст не зірвалось. Ані луки зелені Васильківські, ні тихі левади, ні пагорок Перунів, що божище Перунове над краєм підносив, не бачили сліз Рогніди-нор-манки. Аж Стугна-річка дивувалась. Вона-бо стільки сліз дівочих у безвість змила! Не одно і не два тіл дівочих у хвилях своїх похоронила… Гей! Хто як річка знає горе дівочого серця, сльози жіночі та болість кохання зломленого безжальною долею!..
Тільки мовчки ходила самітня над Стугною Рогніда з обличчям байдужо-спокійним, як у мерців, що для них марнотою є все поземське.
"Застогни, заплач, — радила річка тихенько. — В стогоні-бо — життя озивається. І в болісті є сила життєва… А в мовчанні… як в пустині — лише смерть…
Таж серце норманське — за камінь певніше, за скелі твердіше, за пустиню палкіше у завзятості своїй. Його не примовиш, не прихилиш, не зм’ягчиш…
І заплакала, стогоном стогнучи, доти тиха річка. З тої доби Стугною її звуть. Дівчата ж Васильківські вночі уникають над берегом Стугни іти. Хто ж, не знаючи, зі Стугни нап’ється, — сумом серце своє наллє. І понесе його життєвою дорогою, як келих тяжкий, що ледви двигати можна.
КИРИЛО КОЖУМ’ЯКА48
(впустили голови бояре. Не сміють на князя Володимира очей піднести. Розумом-бо бажають, щоб розказ княжий біді-горю кінець поклав. Таж серце каже:
— Як бажати, щоб батько власну доньку на смерть виправив?
А Володимир схилився чолом на руку. Вуса кусає. На скроні жила б’ється, кров’ю чорною наливається.
Мовчання вагою невидимою навалилось на світлицю княжу. Тінню-сумом вщерть її наповнило. Тільки іскрами з гіівпітьми кидають алмази-діаманти, що ними Панагія2 на княжих бармах49 прикрашена. Немов на княжих шатах сльози горять, не очима виронені, а з серця самого ніби вони вирвались.