І снилося Гераклові, що він у прегарній країні13. По луках весняних морем широким розлилася ріка Бористенос. Білі хмарки перловими кораблями над нею ясним небом пливуть. Земля ж — квітом ніжним, срібним зі споду, фіаловим зсередини — вкрита, та таким гарним, що очей від нього відвести не хочеться. І що більш дивиться на чарівні ті квіти Ге-ракл, дужче сном солодким його розморює. Не дурно ж сном-травою, чи сон-зіллям звуть ті весняні квіти на Бори-стені14.
Коли прокинувся Геракл, серце його горіло бажанням пізнати ту країну. Оглянувся — коней нема. Кликав — не звиклі ще на голос нового пана, не ідуть коні на поклик. І пішов пішки Геракл розшукувати свою згубу.
Про кохання Пірени, про тяжкі праці свої та про те, як зло і кривду у світі переборювати, роздумував Геракл й незчувся, як до Понта Евксіна дійшов. А коней нема й нема, марно розпитує про них зустрічних…
На світі ж уже весна розквітає. Прекрасна вона на берегах Евксінських, вся зарум’янена квітом мигдалевих дерев.
Горді Таврійські скелі на ту юну красу позирають, але не зворушує вона їх, як не зворушують неприступних й хвилі Евксінські, що до підніжжя їх устами припадають.
Таж за таврійську весну чарівніша, за скелі понадбережні серцем твердіша розквіла на Таврійській землі красуня Ме-люзина. Сиротою жила. Мати вмерла, даючи їй життя, батька ж Мелюзини не бачив ніхто: вдовою від ворогів, що мужа її вбили, прийшла на Таврію мати Мелюзини, втікачка, за цілий скарб свій лише дитину ненароджену маючи.
Сиротою вбогою на світ Мелюзина прийшла, пастуш-кою-вівчаркою красунею виросла. Таж не було хлопця, який би не зітхав по красуні вівчарці, який би Мелюзину дружиною назвати не хотів. Але хвилями прибою розбивалась туга юнацька об гордість завжди самітньої Мелюзини.
Ані подруги не мала красуня, щоб звичаєм дівоцьким звірятися їй зі своїх мрій.
— Всі — не рівня Мелюзині-красуні! — нарікало юнацтво.
— Ані серед зір не має Мелюзина посестри-подруги! — дивувались дівчата.
Немов з єдиною лише громовицею приятелювала гарна пастушка.
Ледве затьмариться небо, вівтарями офірними закуряться верхів’я гір, мевою лине Мелюзина, отару свою до безпечної печери загнавши. Гірською орлицею квапиться скельними стежками, щоб з верхів’я гір милуватися бурею. Аж очима з радощів виблискує, дзвінкими перлами сміх розсипає.
— Вихор — мій милий! Буря — приятелька моя… — з викликом кидає юнакам і дівчатам. Сама ж додає в духу: — І сам Зевс-громобійця мій татко! Іншого-бо не знаю.
Аж старі люди горду красуню остерігали:
— Стережись, дівчино! Небесний грім не виграшка, забава. Голос то богів, що до людей промовляє!
— Власне з богами й любо мені бути! Не з комахами по-земськими! — гордо підносить голову Мелюзина. Та й закликає до бурі: — Суджений мій! Інший за людське плем’я! Непереможний, за весь рід поземський міцніший! Де ж ти забарився? Поквапся! Бо ж тільки людина я й відквіте краса моя марно… А шкода її!
В серці ж ховала думку: "Коли б надпоземська сила зберегла мені молоду вроду мою навіки, — й щастя б своє за те віддала!.."
І в мандрах своїх з отарою шукає зілля-коріння, в чарах таємних вправляється Мелюзина, щоб красу зберегти…
Саме тієї весни, дуже рання, на буряних крилах, прилетіла з просторів позасвітніх перша громовиця — нестримана, шалена, буйна — радісна.
Мелюзина до печери свою отару загнати хтіла, щоб звичаєм своїм на верхів’я гір бігти й звідти бурею у ніг своїх милуватись.
Але вівці не ідуть до печери. На дощ тікають. Під зливою тісним гуртом збились, голови поспускали. Готові радніш смерть від зливи прийняти, як до сухої печери іти. А блискавка, як на пострах, коло самої печери у суху деревину вдарила. Як трут горить дерево, дарма що мокре. Мелюзина вхопила палаючу галузь та й з нею, мов зі смолоскипом — шусть! — у печеру. Стіни яскині освітлює: чи не нетопирі чорними гронами печеру обсіли? Огидним пахом своїм отару виганяють?
Але замість огидних тварин прекрасних коней побачила Мелюзина. Очима мудрими, ясними на дівчину дивляться… Без слів промовляє цей погляд, мовляв, "Не бійся, дівчино! Ми — долю тобі несемо!"
Глянула Мелюзина: колесниця золотом та слоновиною виложена. Сагайдак та двоє луків тугих — добрих! — до неї причеплено. Видко: майно це героя, що у світи по славу подався. Але де ж сам він — герой? Крім коней з колесницею, нікого й нічого в печері нема.
Тільки хід у товщу гори чорну пащу свою роззявляє. За пастушкою ж своєю тепер вся отара слухняно до печери іде, від бурі ховається.
— Чекай же! — всміхнулась дівчина. Взяла за узду коней й повела тією темною пащею, щоб у гірських схованках свою знахідку вкрити.
Сама до отари повернула, насмикала сухої вовни зі своїх овечок, на гребінь її нав’язала. Стала нитку й думку свою сукати:
— Як прийдеш, герою незнаний, викуп заплатиш мені! — І в час такий загадала.
Буря, звичаєм гірських країн, як зненацька прийшла, так, лиха накоївши, дерев наломавши, й відлетіла.
Знов сонце з неба ясного до землі всміхається. А земля — як кохаюча жінка: все милому забула — вибачила. Крізь дощові сльози, — не обтираючи їх, — шепотінням щасливим на усміхи ясні відповідає.
Таж не від вихоря-бурі то ломляться віти. Не бик таврійський лісовими хащами продирається. Під людськими кроками — богатирськими — земля дуднить ближче, все ближче…
— Він! — притулила долоні до серця Мелюзина. Хоче далі прясти, але пальці враз, мов мармурові, похолоділи. В очах світляні кола заточились.
Так задля дівочої схвильованості долю свою повз себе пустити? Що, як не загляне сюди? Коней-бо далеко сховала: заіржуть — не почує.
Напружила волю свою, як готового до скоку гада. І заспівала:
— Люба ж ти пене.
Прясти не можу!
Ниточки рвуться,
Руки трясуться,
Матінко люба.
Та й урвала. На порозі печери, заступаючи сяйво весняного дня, виросла постать високого сильного мужа. М’язи мав з криці, лев’ячою шкірою накритий, меч при пасі золотом кований. На плечі палиця — келеп — як дуб молодий — сперта.
— Хаїре15, співачко гірська, красуне пастушко! — з Мелю-зиною вітається. — Чи не бачила коней каштанових, на сонці золотом виблискують. У колесницю оздоблену впряжені, два луки й сагайдак до колесниці припнуті?