І не встиг ще старець розглянутись та, як годиться, найменням Христовим гостей привітати, як вже на нього гукає з води князь:
— Сном вас зморило, чесні отці, чи, може, всі ви там вимерли? Не хвильку, не дві стоїмо тут, а жоден нам і назустріч не йде, голосом дзвонів не вітає, благословіння на бій з половчанином ніхто нам не несе! Чи ж не мають в обителі когось ліпшого, на ходу швидшого, що тебе, старий круче, нарешті нам з тим убогим жбаном вина посилають? Несеш мені, як старцеві-лірникові альмужну? Чи ж то так свого князя вітаєте-піднімаєте? — на жбан Григоріїв рукою сягнув, й аж вогнем запалало княже обличчя з гніву.
— З порожнім, круку ти безумний? Чи на глумоту, чи на висміх? Дві душі в тілі маєш, що так з мене кепкуєш? Таж говори щось, чи тобі заціпило?
А вояки в човнах, бачачи княжий гнів, немов дніпрові хвилі перед хуртовиною, — й собі загули всі разом.
— Зле віщує нам той недотепа-чорноризець, перед боєм з порожнім назустріч виходячи!
— З дозволу княжого, я пособлю тому лихові, — скочив з човна одноокий начальник. — До жбана — каміння, тоді мотузом до ніг, — та й най годує раків лихозвіст!
А Григорій так усім ошарашений, ані слова ще промовити не встиг, а вже з княжого Ростиславового наказу в’яжуть йому руки, путають ноги.
— За інших молився, всім рай обіцяв, тож подбай хутчій і про душу власну!
Зв’язали, скрутили. Князь, спершись на меч, сталевим поглядом у очі ченцеві вперся. Мовчить і дивується: ще-бо ні слова не сказав старий чернець, не просить і не благає. Ще й на Ростислава-князя із співчуттям смутно дивиться. Німий чи несповна розуму?
Таж раптом ще не ув’язану правицю підніс чернець і широким хрестом спочатку князя, потім військо його огортає. І щось шепчуть старечі уста. Затихли всі.
— … "із праведними упокоїваються"… — вловив Ростислав ледве чутне шелестіння Григорієвих уст. І зненацька аж холодом поняло князя.
— Цур тобі, божевільний! Чи ж ти, отче, похорон над нами правиш?
А старець головою притакує і голос подає:
— Так, літію. Істину кажу тобі, княже: в поході цім не буде ні тобі, ні дружині твоїй іншого похорону. І не ляжете ви в землі освяченій, бо ж все ви слабим пригнобу велику чинили… Тож і ховаю вас я…
Таж міцний удар в потилицю перервав Григорієву мову.
— В ноги падь! Збогарадься!.. Перепроси князя, ченче нерозумний! — гукали вояки.
Але тепер мовчав зблідлий князь.
І хоч Григорій сильно качнувся від стусана, — спокійно звернувсь до дружини:
— Не вояки ви! Вояк кладе своє життя за други своя. Іде на смерть з любові. Ви ж сили любові не знаєте. І бачу я, що не пробачить вам Господь, бо ж неблаженними стопами ходите…
Та князь махнув шапкою. Чотири пари рук підхопили зв’язаного іконописця, розгойдали й кинули у воду. Вперекидь полетів чесний чернець, тільки бризки піднеслись стовпом, упали росою на круги широкі, що ними вдарилась вода в облавки човнів. Не затрималось на воді тіло мистця: пішло відразу каменем на дно. Тільки порожній жбан малярів лишився сиротою на березі й круглою пащею отвору горла свого немов крик мовчазний до неба кидав.
А понад берегом, дорогою проїзною, не стежкою-гадюч-кою, що попід кручею до води бігла, іде монастирський хор зі співами, з хоругвами. За ним — ігумен і вся братія. Дзвінкий голос Геронтія канонаршить, жайворонком весняним до небесної сині здіймається. Перед хором брат Нектарій-"послушливий" несе хреста. За ним — Никодим-просфор-ник — на золотій таці — хліб пшенишний та золотий мед липовий тримає. Обіч його — Лука-економ з вином та медом сиченим на підносі срібнім виступає. За чернечим походом риплять-котяться вози з їжею для вояків. І, як стигле поле, вітром діткнуте, всі враз схилились, Ростиславові вклоняючись.
Мовчки прийняв князь принос і благословіння лаврське. Не посолодять вже меди похорону, що над ним відбувся. Таж не сказав про старця-ченця, щойно з його наказу вояками втопленого. Нащо? Не піст нині, пощо ж мав би в гріху каятись? Прецінь на бій іде, а там не сотку, а тисячі людських душ із світу спровадять…
І терпко мовчить князь. З ґречності пшенишний хліб жує без смаку, немов попіл язиком перевертає, а мед-вино, мов жовч, йому не смачні. Не стримався похід при Лаврі святій, враз рушили вої далі. Аігумен і братія ні на вечерні того дня, ані на утрені дня другого не вгляділи в церкві Григорія-мистця.
— Чи ж не занедужав десь ненадійно наш старець?
Так ні Агапіт-лікар, ні Даміян-цілебник нічого не відали про Григорія. Не приходив він по лік тілесний і помочі людської у них не питався. Не прийшов він і про поміч духову до ігумена. І Геронтій з Леонтієм все усюди оббігали: ніде не знайшли мистця. Нарешті брат Сергій-"постник" зголосився, що бачив був того дня, як люди ратні до берега причалювали, що старець Григорій зі жбаном до річки йшов. Не інакше що ніс братові Олексієві-затворникові олію на лампаду. Отож, мабуть, в бесіді духовій за сяйвом мудрості Божої обоє забули за час земний. Відала ж бо братія: мов райський птах, небесним співом слова брата Олексія промовляють. Як не забути й про сяйво сонця Божого й про усміх місяця-зор?..
Таж на третій день невгомонний Геронтій-канонарх таки знайшов Григоріїв жбан на березі Дніпра. Вхопив його Геронтій і майнув впрост до келії вчителя, й не здивувався, що побачив старця Григорія в його майстерні-келії. Тільки до тями не міг прийти від здивування, що побачив старого ченця мокрішого, як з-під хлющі. Неначе з годину під зливою був. Але — де? Коли ж сонце пече з неба, як з печі розпаленої!
Мистець перестав викручувати воду з ряси й підніс спокійні очі на хлопчика:
— От і добре, Геронтіє, що ти непорожній жбан приніс, а з водою річною. Я там був лишив на бережку жбаночка, як про крила ангела думав. Постав отам біля вікна та пошукай на підлозі затичку з пляшки на емульсію. Знаєш?..
І в своїй мокрій рясі "знаменав"-креслив на білій липовій дошці червоною глинкою ангела Доброї Ради.
— А ти, дитино моя люба, — говорив тим часом до учня, — розітри черлень та вогневу жовть. Там, на полиці,— пест, під кедровою скринькою. Знаєш?
І раптом урвав старець Божий, споважнів, перехрестився й, схиливши голову перед образом Спасителя, довго молився. Коли ж підвів очі на Геронтія, що мовчки тримав у ручці ступочку з червенню, ніби аж здивувався: