Жартував боярин, може, й не дуже мудро, як на простоту чернечу. Бо ж вступила до них через ту глумоту стурбованість, аж духом хитнула. До рук свого доброго ігумена хиляться, плачем тужать. Таж проти всесили княжої хто вспряне! Хіба втеком рятуватись…
А Теодосій, мов у тихій сазі вода гладенька — спокійно й сяйним усміхом до братей озивається:
— Жартує боярин добрий. Але ж і те спом’яніть, що й смерть сама Лазареві не на успіння була, а на славу Синові Божому. Я ж — не мертвий ще й не на смерть видючу, лише на гостину княжу їду. Хваліть же Господа з веселістю!
Такий же лагідний і ясний став перед Святославом. Таж князь все своєї:
— Най Ізяслав покориться! Таки ж бо на престолі київськім
— я, а не він! Брати ж — завжди один старший, другий — менший! Влада і честь належить мені.
— Таж владою, господине-княже, ласка не привертається. А без ласки яка ж то ціна покори братової?
Аж по яблуку меча вдарив рукою Святослав:
— Не брат він мені. Ворог! І тому скоритись мусить: під нозі-бо собі кладу ворогів своїх!
Очі жаринами світять, обличчя — яскравіше за карбункули з княжого вінця, гостріше за рубіни поплечин-бар-мів палає:
— Якби чужий був мені Ізяслав, може, змив би гану кров’ю зобидчика. Коли ж згадаю, що таки ж брат він мені,— пекло здається не досить глибоким, щоб наложив він душею своєю.
Баче Теодозій: не здоліє він злості княжої. Вже й про Каїнів гріх сміливо пригадав, але ж той:
— От бачиш, — стверджує,— це ж і є той доказ твердий, що братня ненависть — річ найприродніша! Від кого ж міг би її Каїн перейняти, коли на ту пору й людей у світі ледь-ледь чвірка була. Не забаг це, а — природа, як голодна чуть, як потреба сну. Не треба й навчати…
Зайво сіяти слова на кам’яне серце господинове. Ні намовити, ні перемовити!
Та не гнівається князь на чесного ченця, й дурно братія за нього тремтить у монастирі Лаврському. Не до хурдиг тісних відвели ігумена, а посадили за столи застелені. Вожами-осе-трами дніпровими частує його князь і осетрами білими че— чугами — найсмачнішою з усіх риб, й солодкою, соковитою соминою. Отроки-гридні медами-винами заморськими в золотих погарах гостя підносять, і князь уже брови не зводить, мов і про гнів свій забув, говорить милостиво:
— Піст, спасівка — говориш, отче чесний. Знаю й не кажу подавати тобі диків печених чи лебедів дніпрових. І сам не споганюся стравою скоромною, рибою лише живлюся. І ти не погребуй гостиною худою. Призволяйся, коли до ранку затриматись не хочеш.
А по вечері ще й хвалиться князь перед ченцем новими прикрасами, що казав у палатах своїх поробити: здавалася занадто простою та оселя синові, що в ній містилась мудрість батькова. Килимами царгородськими — замість тонкотканих свійських налавників застелені лави в княжій їдальні. Подушки шовкові не пухом лебединим, як в старовину водилось, але ж пухом з переквілих реп’яхів набиті. І ладан в золотих кадильницях, мов у церкві Божій, куриться, блакитною хмаркою з ніжних кучериків попід стелю кедрову звивається. І хитрій різьбі стовпів, що на них княжі палати спираються, не надивується ігумен печерський, й перед статуями грецькими, з Візантії привезеними для при-крас хором Святославових, від здивування руки складає. Та все ж таки всього дивніше йому, що серце людське так уперто не хоче впустити до себе любові, любові до найближчого ближнього, до брата рідного, з одного лона народженого…
І таки дійсно, ні до чого доброго князя не намовивши, як боявся брат Анастасій, вже аж по півночі від’їхав печерсь-кий ігумен з двору княжого. Вертався назад без паради: не з пишним почетом людей ратних з могутнім боярином попереду, як сюди приїхав, а на критому возику простенькому й з одним лише візником.
Темно під будою, з килима напнутою над візком, але ще темніше на душі ігуменовій. Бичує нестримно її думка одна:
— І як же, Господи, правитиме землею нашою князь-гос-подин, коли ж він і над власним серцем не пан?! Сам від себе не оборониться… Як же ж зможе він Київ святий від ворога боронити?
Зітхає в смутку тяжкім добрий ігумен. Рипить, помалу посуваючись, візок, немов у темну ніч вгрузає, потопаючи то сюди, то туди в долину, то сюди, то туди вгору видираючись по дорозі кривульчастій, що ярами й байраками в’ється. На коневі погонич куняє, не зачіпає коней, бо ж таки потемку мудріший кінь за найдосвідченішого візника; Бачить-бо вночі око тварини німої те, чого зір людський і забіла-дня не вглядить. І, видать, не даремне захвилювалась зненацька вся чвірка, "гусинцем" запряжена. Нашорошили коні вуха, похропують, мило на них виступає. Аж скошують очі, не під ноги собі, а за себе вбік зизують. І є чого…
Від пітьми, немов клаптик ночі, відірвалась відьма й упала, пустуючи, молода, розвеселена нічна чортиця візникові на плечі, шукаючи пристановища на наступний день. Чорні коси парусом по вітру пустила, очима іскри метнула, на мить біллю блиснула колінами й простягненими руками, що ними за кучеряве волосся княжого слуги вхопилась. І окульбачила людину, як степового коника-тарпана. З беззвучним сміхом назад вихнулась, знов наперед схилилась, аж підборіддям торкаючись візникового волосся. І раптом, як вода, губкою випита, всмокталась уся: увійшла в тіло погонича коней.
Коні спинились, засмикані віжками. М’яко гупнули на вогку землю візникові постоли. А руки відхилили край килима, що будою накривав візок.
— Агов, чорноризче бородатий, годі вже тобі куняти. Ви-лазь-но мерщій! — гукнув візник, — Ке сюди-но! Так. Лізь на коня. Вам-бо щодня свято: вночі спите, а по акафістах — медами-винами підкріпляєтесь. А нам, смердам, одно знай: роби та й роби! Най же хоч раз в життю на подушках під килимом і я собі попаную. А ти замість мене за погонича коням ставай. Ну, рушай…
Чернець — ані слова з уст. Тільки ж на коня не сів, як було те при "гусинці" в звичаю, а чвалає пішечком, провадячи передню пару коней за вуздечки, немовби не смерда везе, а самого князя-переможця.
Так і їхали, аж нагнав їх світанок.
Солодко виспався смерд. На шовкових подушках вилежав боки й чортицю, що в нього вступила, гарно приспав. Й так йому заспівати кортить, що непереливки, таж: