І з того часу, як осінь призимна постеле по землі білі серпанки своєї вранішньої імли, — починає прясти "Божа Лощ" свою пряжу, "місяшну пряжу". Пряде лише восени. З весною ж бо щокожного року чекає та вірить: ось-ось таки зміниться доля сумна краю того, що його вона так покохала.
Та й як же не вірити, коли все радістю й красою квітне, зеленим усміхом роз’яснюючи обличчя Матері Землі? Як не вірити, коли соловії-дзвіночки повним голосом хвалу Богові співають, коли фіалка-схимниця у мовчанню пахощами своїми Створителя славить, а забрость пахучий квіт непорочний викидає?
І питається Лади-богині й Біл-бога ясного:
— Чи ж зміниться вже тепер?
Таж Лада сміється, схилившись над лісовим струмочком. Не намилується вона з краси своєї, весняним квіттям прибраної.
Що Ладі — "країна"?
Її ж бо країною є кожна, поки в ній весна квіте-проквітає…
А світлий Біл-бог не може й на мить спинити свого відвічного бою з Чорнобогом. Мече в нього стріли вогненні, гонить його і світом земським, і там — позасвіттям, з одної зорі на зорю іншу. Нема відпочинку, нема замирення в борні тій, в борні Світла з Пітьмою.
Коли ж буває зібране з поля золоте збіжжя, а в садах достигнуть пахучі овочі, смутніє "Божа Логц": і знову не буде зміни! Все йде своїм відвічним бігом по відвічному шляху… Нема зміни!..
Тоді береться вона за свою місяшну пряжу. Таж із жалю сльозою затягає їй очі, ніжні ручки тремтять, — і рветься тонісінька нитка-павутинка. Пускає ті "вузлики" Лосна, й пливуть вони в місяшні ночі й удень в повітрі світами, легесенькі, безсилі, як жалі "Божої Лощі". Ох, жалю, жалю! Скільки вилито тебе на землі — й що ж досяг ти колись своїми болючими "вузликами"! Тільки й те, що чиє око спочине на Лосниній нитці, — відчує воно в серці сум безпідставний, покірливий, тихий, безплідний, яловий. І вгадати не мож: з чого він зродився. Бо ж не вухом, а серцем вчуває зітхання "Божої Лощі".
Таж, що не в чарах поганських, а в побожному спокою Антонія Печерського шукала поради Лосна й була ним "охрещена", — уповає вона на милосердя Боже. Пережила богів поганських, що, як мрії людські, живуть довго, але ж кінець кінцем таки помирають.
Давно вже забуті і Біл-бог, і Перун, і Ярило. Але ж по деяких селищах, розтрушених по Волинських лісах, занурених в сонних закутинах мазурських багновиськ, замріяних на побережжю Сірого Балту, — і нині ще часто, найча-стіш — восени, згадують люди зажурену "Божу Лощ". Тільки вже не знають, відкіль прийшла до них та красна старо-етруська богиня…
ігумен Теодосій трохи відсунув напівзгорілу, товсту во-сковицю. І те світло було заяскраве для його келії, бо ж прикрив долонею-дашком очі:
ГОСТИНА
— А таки ж знайшов, брате, яка лічива сила вкрита в тому твоєму синенькому горошкові? — спинив свій лагідний погляд, немов огорнув ним дрібну сухорляву постать брата Григорія, що "сіяв зілля та дерева плодовиті плекав" в свойому огородці при Лаврі.
Чернець-садівник простяг до ігумена запрацьовану, вуз-ловату на суглобах руку, немов хотів спинити мову найдо-стойнішого:
— Не "горошок", високопреподобний отче! Не горошок: орошок! — притиснув голосом на третьому о, немов підкреслив пальцем. І з деталями, що міг би знати вчений ботанік, почав пописувати дикий, дрібний горошок, що люди звуть "горобиним" або "заячим".
— Не може ж бо бути, щоби Господь так гойно розсипав по землі рослину цю, коли вона не на славу йому й не на користь людині!..
Від другого вогника з олив’яного каганчика, що блимав у куточку ігуменової великої келії, зірвалось болісне зітхання, а за ним — півголосне шепотіння:
— О Господи, поможи… О Господи, поспіши!.. Дремля необорна одоліває… схибив і в цім рядку, о Господи!..
Теодосій повернувся до переписувача книг — Іларіона. Дарма що брат Іларіон "зручно знав книги писати і про красу писанія дбав, як личить", однак з давнього звичаю "днями й ночами писав у келії Теодосієвій". Одно: тут все при руці була кожна книга. Дуже-бо любив учений ігумен "почитания книжнеє", бачачи в ньому "незмірну глибінь й джерело мудрощів". І чималий "скарб книжний" переховував у своїй келії.
За Ярослава ще заложив ігумен Антоній основу цієї скарбниці, добре пам’ятаючи слова мудрого князя: для коня узда кермою є, для мудрого ж — книга.
А друге: братові Іларіонові завжди здавалось, що коли він не в келії свого ігумена та збожньованого вчителя "в письмі книжнім", — не має його рука певності, а око — "міри правої".
Теодосій поглянув на водяну клепсидру — дар Ярославо-вої княгині Інгігерди-Ірини. Під майстерно вирізаним заморськими хитрецями зображенням голуба літерами-куче-риками сплітався напис: "І дух Божий ширяв над водою".
— Спасенне діло рук ваших, братіє! — підвівся з небар-вленого дубового стільця ігумен, рівно випростав ще молоде тіло й плавким рухом правиці благословив переписувача й садівника. — Таж дух міцний, а тіло кволе. Ідіть з миром. Час і мені на обход.
Насунув каптур на очі й зробив крок до дверей, щоб своїм звичаєм, як то робив щовечора, обійти увесь свій монастир. Таж тупотіння квапливої ходи в потемках сіней і схвильоване: "Благословен Бог наш!" — затримали на місці ігумена й ченців.
— Завжди, нині і присно! — уставною формулою дав Теодосій дозвіл вступити прихожому до своєї келії.
— Княже посольство, всечесний отче!
Ігумен накинув на плечі мантію-рясницю й взяв високу патерицю-посох. В трапезній братія оступила княжих послів, стривожена новиною:
— Негайно, присланим кочем, під почесною охороною княжих дружинників має вирушити до князя Святослава ігумен Теодосій. Має там ще до "неділі світлої" привести до миру-покори княжого брата Ізяслава.
— А як не намовить? — мов зітхання вирвалось з уст брата Анастасія, диякона.
Від світських христолюбців чув про княжі незгоди, братні суперечки та обабічну заїлість. Отож й вилетіла та думка, в голос вбрана. Княжий боярин знизав раменом й підніс куточок уст, відкіль, мов стрілка, вислизнув усміх:
— Намо-вить!.. В палатах княжих і срібла-злота не бракує, та й не бракує глибоких хурдиг. А в них — колодки й дибки, бичі й ланцюги — все напохваті. Подивиться на них ваш найдостойніший— і хороші слова обріте. Не вчинить же свою голову винуватою перед паном своїм. А посидить трохи в темниці, то більше помолиться, відтіль по правді говорячи: —"Із глибин воззвах к Тобі"! Мир, браття, між братами бути мусить!