— Свангільд!.. Щаслива Свангільд!..
І зрозуміла сестра вікінгів: сходить на неї віщий дух. Йде з ночі, з країни, де нема часу і не буде. З країни, де круг вічності без початку і без кінця. Свангільд зробила рішучий крок до ватрана, швидко вилила з посвятного рогу троїстим надго-ном вина, вкинула дрібку солі, що взяла з вівтаря хатніх богів й додала до своєї офіри зерно запашної смоли. Над кадильним димом простягла білі руки й обернулась до вікінгів:
— Вам, браття, буду віщою жрицею. Стану біля вівтаря богів ваших, щоб з димом кадила та офір возносити й молитву свою.
На Ерика не кинула й погляду. Не в мові з ним, ніби його не в цій світлиці, айв світі не існує.
Мов свічкою припалила Ерика образа, смикнув біль нестерпний, навідліг жбурнув свої шлюбні дари у вогнище ватрана й високо підніс угору голий меч:
— Най же першою твоєю офірою, жрице жорстока, стане моє молоде життя! — й холодне лезо Ерикового меча вгасило переповнене кров’ю його гаряче серце. Впав юнак на руки Кніва, а із заповнених кривавою піною уст зірвався прокльон передсмертний: — Останньою ж офірою най станеш ти сама, якщо серце твоє пізнає любов бодай і в сто-крать меншу, як та, що нею було повне моє…
Збулася Свангільдина мрія: подались брати в невідому країну на теплий південь. Не була там пекельна спека, таж радісне тепло напувало всю землю, в тихій блакиті спокійних вод плескались срібнокрилі лебеді, повітря дихало ароматами стиглих овочів, а над морями безкраїх степів дзвенів синій дзвін безхмарного неба. Було так написано в таємних рунах волею Передвічного, щоб не тільки знайшли ту країну, але ж словом мудрим — не мечем і не вогнем — здобули її.
Кий сів князем на престолі. Щек воєводою став над військом цілої землі. А Хорив — справедливий і мудрий — став суддею розважним на сторожі правди. Діва ж Свангільд звеліла поставити свій город — городище при храмі Тора, там, де невеличка блакитною стьожкою в зеленій луці гомоніла безіменна річка, несучи свої веселі співи на розраду могутньому Дніпру.
— Хочу бути і я, мов річка ця, безіменною при братах-во-лодарях, — сказала Свангільд, — Не знайде мене Ерик, що заклявся:
"Мені ти обіцяна, моєю й будеш, бо найду тебе скрізь".
А отже "кучерявий юнак" був уже близько, в цій-таки землі. Ось ранком випливає його тінь з рожевої імли, що парує над Дніпром. Ось з кадильного диму об’явиться його міцна рука з мечем закривавленим. Ось у вечірнім присмерку на цілий зріст стоїть-коливається над тихою Свангільди-ною річкою. Очі заплющені — й не бачить він Свангільд.
І уста має міцно стиснені, безкровні, бліді, неворушкі. А отже, немов пронизує Свангільд гострий погляд чорних палаючих очей, а мовчазні уста нагадують:
"Обіцяна — будеш моєю…"
І в темній ночі крижані кайдани стискують Свангільдине серце. Чи ж втече вона від долі? Чи ж не марно покинула сизі хвилі холодного Балту? Бо ж покинути землю — одно, але долі не кинеш по дорозі: вона — все при тобі.
І в радіснім краю, оточена почетом юних дівчат, відданих служебниць, покірливих, слухняних рабинь і рабів, — невесела живе Свангільд-князівна. Не до людей на дозвіллі іде вона — все до своїх лебедів, що їх сотки розмножила при своїм городищі. В горі ближчі тварини, ніж люди. Аж посполиті люде помалу гомонять, таємно шепочуть:
— Не прості то птахи у князівни. То — духи таємні у вигляді пташім. Служать і радять жриці чужій, пророкині. Від них звідує все. Тому і нема для неї таїни. Нема і хвороби людської чи скот’ї, щоб її не загнала в ліси-драговини. Нема рани такої, щоб не злічила…
Що ж Свангільд незмінно в одежі білій, у білім завої, а як у храмі — з білим квіттям, то люд, часто її бачачи, як годувала з рук своїх білих лебедів, що летіли на голос Свангільдин, обгортали її шовковим шелехом срібно-білих крил, зрошували перлами водяних бризків, — почав звати чужинку-князівну люд городовий:
— Діва Либедь. Лебідь-князівна.
І вірили всі, що, коли схоче, стає й сама "воріжка Либедь" білою лебедицею й між її лебедями не впізнає її отой чарівник, що мечем грозить їй у димі кадильному та шле за-кляття з імли вечерової. Тоді скрізь світами ширяє чарів-ниця-ворожка. Часами й невидимою стає — й тоді найча-рівніше лічиве зілля скрізь узяти може, всяку неміч ізлічить, ізгоїть. Але ж — і противно: з найдальшого закутка світу може й додому найгіршу хворобу принести. Відає вона не лише про недуги, знає й про "воду мертву", що краплею одною найдужчого знесилить і в могилу вжене, але ж знає й про "воду живу", що нею на шмаття порубаному життя привертає й того, хто конає, дужим знову робить. Знає Либедь-князівна, чужа чарівниця, минуле, майбутнє і вічне. І нема в світі істоти, що мала б силу міцнішу, як Либедь…
Тішився люд. І боявся. Навіть коли хтось зачув увечері струни срібних струн з арфи Свангільд, що падали у воду з стрімкого берега, — ніхто не підходив до городища ні суходолом, ні човнами. Мало хто її знав і з обличчя: сливе не було таких, щоб сміливо поглянули на красну сестру князів.
А от же, знайшовся князів дружинник — Путятич7 — Із-марагд-Святогор, що не лише не боявся глянути на чарівницю, але ж і очі свої назавжди на ній би лишив. Бо ж ізро-ду був такий вже Ізмарагд: не бажав він можливого, а лише самого недосяжного.
— Лишенько ж моє! — бідкалась перед подругами Свято-горова мати, ще коли був отрочатком: — Все те причинилось хлопчищеві від "жабиного каменю", що через свої вичуди доля йому до колиски поклала.
Путятич ніколи з тим чарівним каменем не розлучався: у гривні-ладанці день що день носив під одежею. Знав, як і кожен знає: "жабний камінь" виростає з мудрості зміїної в голові цариці гадів, щойно перейде володарка жабів і гаддя сто літ. Тяжко здобути той камінь, але ж здобути можна.
Т тому, хто володіє талісманом таким, не страшні ворог і меч, наговір і чари. Не відає власник "жабиного каменю" ні страху, ні жури, ні хвороби. Лише має він тугу за чимсь недосяжним.
Все це кожен знає. Таж не відав ніхто, як саме той камінь блакитнавий, прозорий, з вогником-іскоркою, що зіркою золотою в нім миготить, як він до Святогорової колиски дістався. Казали, що підкинула доля — Рожаниця.