— Візьмись-но за роботу, хлопче, і забудеш свій сум.
Уленшпігель відповів:
— Попіл Клаасів б'ється в моє серце.
— Е, — сказав Матіссен, — важче на світі бідолашному рибникові, ніж тобі. З ним ніхто не говорить, всі його уникають. Коли йому треба випити кухоль bruinbier'а, він плентає в той нужденний Roode Valck і п'є на самоті. Важка це кара.
— Попіл б'ється!.. — сказав ще раз Уленшпігель.
Того самого вечора, коли на соборній дзвіниці вибило дев'яту годину, Уленшпігель пішов до Roode Valck'а, але, побачивши, що рибника там нема, став походжати під деревами понад каналом. Було місячно.
І ось він зустрів душогуба.
Уленшпігель ясно бачив його, коли той проходив мимо, і чув, як він за звичкою самотніх людей мимрив:
— І де вони заховали гроші?
— Там, де їх чорт знайшов, — гукнув Уленшпігель, затопивши йому кулаком у пику.
— Ой лихо! — скрикнув рибник. — Я тебе впізнав, ти його син. Змилуйся, я старий, безсилий. Я вчинив це не від злості, а щоб вірно послужити його величності. Пробач мені ласкаво. Я верну тобі всі меблі, які скупив, не візьму з тебе й патара. Чи ж не досить? Я заплатив за них сім золотих флоринів. Все віддам, ще й на додачу матимеш півфлорина, я ж не багатій який, не думай.
І він хотів стати перед ним на коліна.
Побачивши перед собою такого тремтячого, огидного боягуза, Уленшпігель схопив його й кинув у канал.
І пішов геть.
85
На вогнищах диміли трупи страчених. Уленшпігель плакав на самоті, згадуючи Клааса й Сооткін. Одного вечора він пішов до Катліни запитати в неї, як же йому помститися.
Вона сиділа з Неле при лампі й шила. Почувши його ходу, Катліна ледве спромоглася підняти голову, наче після' важкого сну.
Він сказав їй:
— Попіл Клаасів б'ється в мої груди, я хочу врятувати землю фландрську. Я питав Творця землі і небес, але він мені не відповів.
Катліна сказала:
— Творець не буде тебе слухати. Тобі треба спочатку звернутися до духів світу стихійного; ці духи мають дві природи, небесну й земну, і вони, вислухавши скарги бідолашних людей, передають їх ангелам, а ті вже несуть їх до Престолу Божого.
— Поможи мені здійснити мій задум, — сказав Уленшпігель, — я тобі заплачу своєю кров'ю, якщо треба буде.
Катліна відповіла:
— Я тобі допоможу, якщо маєш дівчину, котра тебе любить і візьме тебе з собою на шабаш духів весни, на Великдень соків земних.
— Я візьму його, — сказала Неле.
Катліна налила в кришталевий келих якогось каламутного зілля й дала випити їм обом. Потім натерла їм тим самим зіллям скроні, ніздрі, долоні і зап'ястки, дала проковтнути щіпку білого порошку і звеліла дивитися тільки одне на одного, поки їхні душі не зіллються в одну.
Уленшпігель подивився на Неле, і її лагідні очі запалили в ньому великий вогонь. Потім під впливом дання йому здалося, ніби його щипає безліч крабів.
Тоді вони роздягнулися, і прекрасні були обоє при світлі лампи: він у своїй гордій силі, вона у своїй чарівній ніжності. Але вони не бачили одне одного, бо були наче в півсні. Потім Катліна поклала голову Неле на плече Уленшпігелеві, а його руку на серце дівчини.
Так, голі, лежали вони одно біля одного.
І здавалося їм, що тіла їхні, торкаючись, випромінюють лагідне тепло, наче сонце влітку, коли цвітуть троянди.
А потім, як самі згодом розповідали, вони встали з постелі, злізли на підвіконня, кинулись просто в порожнечу і відчули, що повітря несе їх, наче вода корабель.
І більше вони не бачили нічого — ні землі, де спали бідолашні люди, ні неба, де тепер під ними клубочились хмари. І ось їхні ноги ступили на холодну зірку Сиріус, а звідти їх кинуло аж на полюс.
Там не без страху вони побачили голого, оброслого рудою шерстю велетня, що сидів на крижині, обіпершись на крижаний мур, — то була Зима. Навколо велетня, рикаючи, пірнали в ополонках білі ведмеді й тюлені. Велетень хрипким голосом накликав град, сніг, ожеледь, грозові хмари, руді задушливі тумани й вітри, і перш за все найсильнішого з-поміж них — борвія. І все це лютувало в тій похмурій країні.
А велетень, посміхаючись із цих нещасть, розлігся на квітах, що під ним одразу в'янули, на зеленому листі, що від його подиху сохло. А потім, нахилившись, почав гребти пазурами землю, гризти її зубами — він хотів дістатися до серця земного і його зжерти, щоб зелені ліси перетворити на чорний вугіль, буйні жита — на суху солому, життєдайні поля — на жовтий пісок. Та серце земне було гаряче, як вогонь, він не посмів його торкнутися і з острахом відсахнувся.
Він умостився на царському троні і, оточений своїми ведмедями, тюленями і кістяками всіх тих, кого вбив на морі, на суходолі і в убогих халупах, випив кубок риб'ячого жиру. Він радісно слухав, як рикали ведмеді, верещали тюлені, стукотіли кістяки людей і тварин під пазурами шулік та воронів, що шукали на них хоч трохи м'яса, і гуркотіли крижини, що стикалися одна з одною в темній воді.
А голос самого велетня був як подих урагану, як ревіння сніговиці, як виття вітру в комині.
— Мені холодно й страшно, — мовив Уленшпігель.
— Він безсилий проти духів, — відповіла Неле.
Раптом зчинилася страшенна метушня, тюлені хутко пострибали в воду, ведмеді прищулили від страху вуха і жалісно заскавчали, ворони тривожно закаркали, закружляли і зникли в хмарах.
І тоді Уленшпігель і Неле почули глухі удари тарана в крижаний мур, що був опорою для велетня Зими. Мур тріснув і захитався.
Та велетень Зима нічого не чув. Він радісно горлав і ревів, наливав і випивав свого кубка і поривався до серця землі, щоб заморозити його, та не смів торкнутися до нього.
Тим часом удари лунали все гучніше, стіна розкололась, блискучі крижини зливою посипалися навколо нього. Ведмеді безперестанку жалібно ревіли, тюлені верещали в темній воді.
Нарешті мур упав, і на небі засяяло сонце. З високостей спустився голий, прекрасний чоловік, що тримав у руці золоту сокиру. Це був Люцифер, цар Весни.
Побачивши його, велетень пожбурив геть свій кубок з жиром і почав благати, щоб він його не вбивав.
І від теплого подиху царя Весни велетень Зима втратив усю свою силу. Цар тоді узяв діамантові кайдани, зв'язав велетня й прикував його до полюса.