Уленшпігель підійшов до неї і спитав:
— Що ти робиш тут роздягнена під дощем?
— Ах, — відповіла вона, — так, так, велике чудо! — і показала на задушеного пса, що вже геть задубів.
Уленшпігель ту ж мить згадав про свій скарб і побіг до криниці. Криївка була порожня, навколо свіжа земля.
Він підскочив до Катліни, вдарив її і крикнув:
— Де гроші?
— Так, так, велике чудо, — все товкла вона.
Неле кинулась захищати матір:
— Не бий її, змилуйся, Уленшпігелю!
Він перестав її бити. Тоді прибігла Сооткін і запитала, що трапилось.
Уленшпігель показав їй задушеного пса і дорожню криївку.
Сооткін зблідла й промовила:
— Боже, за що ти так тяжко мене караєш? Бідні мої ноги!
Вона згадала тяжкі муки, які витерпіла марно через ті гроші. Побачивши, що Сооткін так покірливо зносить нове нещастя, Неле аж заплакала з розпачу. Катліна, показуючи клаптик пергаменту, говорила:
— Атож, велике чудо. Цієї ночі він прийшов, добрий і гарний. На його обличчі більше не було того блідого світла, яке так лякало мене раніш. Він так ніжно розмовляв зі мною. Я була щаслива, серце моє аж мліло. Він мені сказав: "Тепер я багатий і незабаром принесу тобі тисячу флоринів". А я й кажу: "Я дуже рада, і більше за тебе, ніж за себе, Гансе, мій милий!" — "А чи нема у твоєму домі ще кого-небудь, — питає, — кого ти любиш і кого б я міг збагатити?" — "Ні, — відповідаю я, — всі, хто тут є, не потребують твоєї допомоги". — "Дуже ти горда, — каже він, — а хіба ж Сооткін та Уленшпігель такі вже багаті?" — "Живуть, — кажу я, — ні в кого не просять". "Навіть і після конфіскації?" — питає він. На це я сказала йому, що ви краще воліли витримати тортури, аніж утратити своє добро. "Я так і знав", — говорить він і став потихеньку сміятись і глузувати з судді і старшин, що вони не знали, як примусити нас признатися. Я й собі сміялася разом з ним. "Вони, — каже, — не такі дурні, щоб ховати гроші в домі". Я сміюсь. "І не в льоху". — "Звичайно", — кажу я. "Та й не в садку". Я на те не промовила нічого. "Бо це, — каже, — було б таки небезпечно". — "Та не дуже, — кажу я, — бо ні вода, ні цямрини нічого не скажуть". А він тільки сміється.
Тої ночі він поїхав раніш, як звичайно, а від'їжджаючи, дав мені порошок і сказав, що як вип'ю його, то потраплю на найкращий шабаш.
Я провела його в самій сорочці до хвіртки і була геть сонна. А потім полетіла, як він і сказав, на шабаш і вернулась тільки вранці ось сюди, де стою й зараз, і побачила задушеного пса та порожній сховок. Це важкий удар для мене, бо я так його ніжно любила і віддала йому свою душу. Але все, що в мене є, буде ваше, і мої ноги, руки працюватимуть на вас, щоб ви могли проіснувати.
— Я наче житечко в жорнах: Бог і чортів злодій розчавили мене за один раз, — сказала Сооткін.
— Злодій? Цього не кажи: він не чортів злодій, він сам чорт, — заперечила Катліна. — А щоб вас переконати — ось дивіться пергамент, якого він залишив мені у дворі, тут написано: "Ніколи не забувай, що мусиш мені служити. Як мине три рази по два тижні і п'ять днів, я верну тобі вдвічі більше. Не сумнівайся в цьому, бо помреш". І він дотримає слова, я в цьому певна.
— Бідолашна причинна! — вигукнула Сооткін.
І це був її останній докір.
83
Минуло три рази по два тижні і п'ять днів, але коханець диявол не вертався. Проте Катліна жила надією.
Сооткін уже не могла працювати, вона тільки сиділа згорбившись біля вогню і кашляла. Неле давала їй пити цілюще запашне зілля, та ніякі ліки не допомагали їй. Уленшпігель зовсім не виходив з хати, боячись, щоб вона не вмерла, поки його не буде.
Незабаром вона вже не могла ні їсти, ні пити — все їй верталося назад. Прийшов цирульник і пустив їй кров, та після того вона так знесилилась, що не могла встати з лави.' Нарешті, зморена стражданням, вона сказала одного вечора:
— Клаасе, мужу мій! Тілю, сину мій! Дякую тобі, Господи, що ти береш мене до себе!
І, зітхнувши, вмерла.
Катліна не посміла бути коло неї. Уленшпігель і Неле залишились удвох і цілу ніч молилися за померлу.
На світанку у відчинене вікно влетіла ластівка.
— Пташечка — то її душа, — сказала Неле. — Це добра прикмета. Сооткін — на небі.
Ластівка тричі облетіла кімнату і, крикнувши, вилетіла надвір.
А потім влетіла друга ластівка, більша й чорніша за першу. Вона закружляла навколо Уленшпігеля, і він сказав:
— Тату й мамо! Попіл б'ється в мої груди! Я зроблю те, що ви заповіли.
І друга вилетіла так само, як і перша. Майже зовсім розвиднілось. Уленшпігель побачив безліч ластівок, що ширяли над луками. Вставало сонце.
А Сооткін поховали на кладовищі для бідняків.
84
По смерті Сооткін Уленшпігель в задумі, в журі і люті никав по кухні, нічого не чув, їв і пив, що дають, і часто вставав уночі.
Надаремне лагідним голосом Неле говорила йому не втрачати надії, надаремне Катліна запевняла його, що Сооткін у раю біля Клааса, — Уленшпігель відповідав на все:
— Попіл б'ється в мої груди.
Він став наче причинний, і Неле плакала, дивлячись на нього.
А тим часом рибник затаївся у своєму домі, сидів самотній, наче батьковбивця, і тільки ввечері насмілювався виткнути носа надвір, бо й чоловіки, й жінки, побачивши його, починали кричати на нього, як на собаку, і обзивали його вбивцею, а малі діти тікали від нього, бо їм казали, що то кат. Він блукав відлюдьком, не сміючи зайти в жоден з трьох шинків у Дамме: всі на нього показували пальцями, і тільки-но він зайде, відвідувачі вставали й виходили.
Кінець кінцем всі baes'и, ледве він з'являвся, стали замикати перед ним двері. Рибник починав принижено просити, а вони відповідали, що продавати — це їх право, а не обов'язок, і вони кому хочуть, тому й продають.
Така боротьба стомлювала його, і він простував випити пива в Roode Valck — у "Червоний сокіл", маленький шиночок за містом над Слейським каналом. Тут йому давали пиво, бо господарі шиночка були люди бідні й раділи кожному патару. Але господар не озивався до нього й словом, а господиня й поготів. Було там двійко дітей і песик. Коли рибник хотів приголубити діточок, вони тікали, а коли песика, той намагався його вкусити.
Якось увечері Уленшпігель сидів на порозі, а Матіссен-бондар, побачивши його в глибокій задумі, сказав: