66
А тим часом Уленшпігель дістався до Рене у Фландрії і хоч був голодний і спраглий, але не журився й намагався смішити людей, щоб дали шматок хліба. Та не щастило йому, і люди байдуже проходили мимо, нічого не давши.
Було холодно: то дощем мочило, то снігом і градом сікло спину мандрівникові. Йому аж слина текла з рота, коли він, проходячи селом, бачив, як собака під тином гризе кістку. Він дуже хотів би заробити хоч флорин, та не знав, як цього флорина заманити в гаманець.
Він шукав їх угорі — і бачив голубів, що з даху голубника ронили на дорогу білі кружечки, але то були не флорини. Він шукав їх і долі на шляху, та флорини не ростуть на дорозі.
Поглянув він і праворуч, та побачив там лише важку хмару, що сунула по небу, як величезна лійка, але він знав: хоч із неї і лине, та не флоринами.
Поглянув він і ліворуч — там стояв без діла нікому не потрібний величезний дикий каштан.
— Ах, — зітхнув він, — чому не ростуть на ньому флорини? Ото було б дерево!
Раптом велетенську хмару прорвало і з неї на спину йому сипонув град, наче тверде каміння.
— Ой леле! — крикнув він. — Як же боляче! Таке каміння жбурляють тільки в бродячих собак!
І він побіг.
— Це ж не моя вина, що я не маю ні палацу, ні куреня, щоб захистити своє бідолашне тіло. Ох і немилосердний же град, він твердий, наче ядра. Ні, це не моя вина, що я тиняюсь по світі в цьому лахмітті, така моя вдача. Чом я не імператор? Ці градини лізуть мені у вуха, наче погані слова. — І він біг далі. — Бідолашний мій носе, — бідкався він, — скоро ти станеш як решето і будеш за перечницю на бенкетах у вельмож, на яких не падає град. — Помацавши щоки, він знову почав: — Вони були б добрими шумівками для кухарів, яким так тепло біля печі. Ах, які ж були підливи колись! Я такий голодний. Мовчи, порожнє черево, не бурчіть, стражденні тельбухи. Де ти, ласкава доле? Заведи ж мене на добру пашу.
І ось, поки він так бідкався, дощ перестав, небо роз'яснилось, засяяло сонечко, і Уленшпігель сказав:
— Добридень, сонечко, єдиний мій друже, зараз ти мене висушиш.
Але йому було холодно, і він усе біг та біг. Раптом він побачив, що дорогою просто на нього мчить рябий пес, виваливши язика і вирячивши очі.
"Це скажений собака!" — подумав Уленшпігель. Він підняв із землі каменюку і поліз на дерево. Ледве схопився він за першу гілляку, як прибіг пес. Уленшпігель жбурнув каменем і влучив йому в голову. Пес зупинився, зробив кволу і марну спробу стрибнути на дерево і вкусити Уленшпігеля, але не зміг, упав і здох.
Уленшпігель не дуже зрадів із цього, бо, злізши з дерева, побачив, що морда в собаки була не суха, як це звичайно буває у скажених псів. Шкура на собаці була добра, і він вирішив, що її можна буде продати, а тому зняв її, вимив, повісив на свій ціпок, висушив на сонці, а потім запхав у свою торбу.
Голод і спрага все більше мучили його. Він заходив на кілька хуторів, але не наважився продати шкуру, бо боявся, що цей пес належав кому-небудь із селян. Він просив хліба, але ніхто йому не давав. Надходила ніч. Ледве тримаючись на ногах від утоми, він зайшов до невеличкої корчми. Там сиділа стара шинкарка і гладила старого пса, що був дуже схожий на того здохлого. Пес гучно хрипів.
— Звідки мандруєш, чоловіче? — запитала його стара. Уленшпігель відповів:
— Я йду з Рима, де вилікував папського пса від нежиті, що страшенно його мучила.
— То ти бачив папу? — запитала вона, простягаючи йому кухоль пива.
— На жаль, — відповів Уленшпігель, спорожняючи кухоль, — він дозволив мені лише поцілувати свою святу ногу і священну пантофлю.
Тим часом старий шинкарчин пес усе хрипів, але не харкав.
— А коли це було? — запитала стара.
— Позаминулого місяця, — відповів Уленшпігель, — я приїхав до папи, бо мене чекали, і постукав у двері. "А хто там?" — запитав архікардинальний[109], архітаємний, архінадзвичайний камерарій його найсвятішої святості. "Це я, ваша превелебність, — відповідаю, — я прибув із Фландрії поцілувати стопу святого отця і вилікувати його песика від нежиті". — "А, це ти, Уленшпігелю! — сказав папа з-за невеличких бічних дверей. — Я був би дуже радий побачитися з тобою, але зараз це ніяк неможливо. Священні декреталії[110] забороняють мені являти перед чужоземцями своє обличчя, коли по ньому ходить бритва". "Який жаль! — вигукнув я. — От нещастя для мене, я ж перся в таку далечінь, щоб поцілувати стопу вашої святості й вилікувати вашого песика від нежиті. Чи ж мені так і вертатися додому?" — "Ні", — відповів святий отець. І тоді я почув, як він гукнув: "Архікамерарію, присунь моє крісло до дверей і відчини внизу віконце". Той відчинив, і я побачив у віконці ногу в золотій пантофлі і почув голос, що загримів, наче грім: "Ось всемогутня нога царя царів, короля королів, імператора імператорів. Цілуй її, християнине, цілуй цю священну пантофлю!" Я поцілував священну пантофлю, і ніс мій відчув небесні пахощі, що струмували від цієї ноги. Тоді віконце зачинилось, і той самий голос звелів мені чекати. Аж раптом воно знов відчиняється і звідти вискакує, перепрошую вас, гидка тварюка: облізлий, з каправими очима, роздутий, як бурдюк, пес, що гучно хрипить і ледве волоче на розкарячених лапах черево. Тоді святий отець зволив знову до мене промовити. "Уленшпігелю, — каже, — ти бачиш мого пса, у нього нежить та й інші хвороби, які він схопив, гризучи потрощені кості єретиків. Вилікуй його, мій сину, жалкувати не будеш".
— Випий, — сказала стара.
— Налий, — промовив Уленшпігель і вів далі: — Я прочистив пса, давши йому чудодійне проносне власного виготовлення. Він дристав три дні й три ночі безупинно і видужав.
— Господи Боже! — вигукнула стара. — Дай я тебе поцілую, славетний богомольцю, за те, що ти бачив папу! А тепер вилікуй і мого песика.
Та Уленшпігель, якого зовсім не вабили поцілунки старої, сказав їй:
— Хто торкнувся своїми устами священної пантофлі, того протягом двох років не повинна цілувати жодна жінка. Дай-но мені краще на вечерю кілька добрих куснів м'яса, кільце ковбаси або й два і пива, то я скую твоєму песикові такий дзвінкий голосок, що він на криласі в соборі будь-яку ноту витягне.