Отак удвох вони і йшли, пригнічені думкою про Катліну.
Прийшовши додому, вони побачили, що Катліна сидить на лавці коло стіни і гріється на сонечку.
— Ти впізнаєш мене? — запитав Уленшпігель.
— Чотири рази по три, — мовила вона, — число священне, але тринадцять — чортова дюжина. Хто ти, дитино цього жорстокого світу?
— Я ж Уленшпігель, син Клааса і Сооткін, — відповів він.
Катліна підвела голову і впізнала його, потім, поманивши пальцем, нахилилась до його вуха і сказала:
— Коли ти побачиш того, чиї поцілунки, як сніг, скажи йому, Уленшпігелю, щоб прийшов. — Потім, показуючи на спалене волосся, простогнала: — Ой, болить! Вони забрали в мене розум, голова моя зовсім порожня, та коли прийде Ганс, то наповнить її. Чуєш? Дзвенить, як дзвін; це душа моя стукає у двері, щоб вийти, бо її пече. Коли Ганс прийде і не захоче наповнити голову, я скажу йому, щоб він зробив ножем дірку, бо душа там усе стукає, все хоче вийти і завдає мені жорстокого болю. Я таки не витримаю, вмру. Я вже більше не сплю, все чекаю його, хай він наповнить мою голову, хай наповнить.
Вона зовсім знесилилась і застогнала.
Селяни, зачувши ополудні церковний дзвін, йшли додому обідати і, проходячи мимо Катліни, говорили:
— Ось причинна.
І хрестилися.
А Неле з Уленшпігелем плакали. Уленшпігель мусив іти далі.
41
По дорозі на прощу найнявся він на роботу до одного чоловіка, що ім'я йому було Йост, а прізвисько Kwaebakker, тобто Сердитий пекар, яке він заслужив за свою злу пику. Kwaebakker давав йому для харчування три буханці черствого хліба на тиждень, а для спання приділив комірчину на горищі під дахом, де добряче дощами поливало і вітрами продувало.
Побачивши, що так зле з ним поводяться, він вирішив і сам устругнути йому капость, і між іншим ось яку: коли збираються пекти хліб удосвіта, то борошно треба сіяти вночі. От раз уночі, коли було ясно, місячно, Уленшпігель попросив свічку, щоб було видніше сіяти, але хазяїн так йому відповів:
— Сій там, де місяць світить.
Уленшпігель послухався і почав сіяти борошно на землю там, де світив місяць.
Вранці Kwaebakker, прийшовши подивитись, що робить Уленшпігель, побачив, що він і досі сіє на землю борошно.
— Що ти робиш? Хіба ж борошно вже нічого не варте, що ти сієш на землю?
— Я сіяв борошно там, де місяць світив, як ви й наказали, — відповів Уленшпігель.
Пекар зарепетував:
— Осле ти нав'ючений! Через сито треба було сіяти!
— А я гадав, що місяць у вас — це якесь нове сито, — відповів Уленшпігель. — Але шкода невелика, я зараз усе позбираю.
— Оглядівся по шкоді, — мовив Kwaebakker, — тепер уже пізно місити тісто і пекти хліб.
— Хазяїне, у мірошника-сусіда є готове тісто, я можу побігти принести, — жваво запропонував Уленшпігель.
— А йди ти на шибеницю, — відповів той, — і шукай там, може, що знайдеш.
— Біжу, хазяїне, — відповів Уленшпігель.
Він побіг на Поле шибениць, знайшов там висохлу руку якогось злодія, приніс її Kwaebakker'y і мовив:
— Ось зачарована рука, вона робить невидимим кожного, хто її носить. Чи не хотів би ти часом приховати свою погану вдачу?
— Я на тебе зараз же поскаржуся владі, — крикнув Kwaebakker, — тоді побачиш, як не слухати хазяїна.
Коли вони обидва стояли перед бургомістром і Kwaebakker почав уже перелічувати цілу низку його лиходійств, раптом він побачив, що Уленшпігель так і витріщився на нього. Він так розлютився, що припинив свої скарги і крикнув до нього:
— Чого тобі ще?
Уленшпігель відповів:
— Ти ж сам сказав, що так оскаржиш мене, що я побачу свою вину. Того я й дивлюся, щоб її побачити.
— Геть з моїх очей! — скрикнув булочник.
— Коли б я був у твоїх очах, то якби ти їх заплющив, мені б довелось вилазити через ніздрі.
Бургомістр, побачивши, що плещуть вони казна-що, не захотів їх більше слухати.
Уленшпігель і Kwaebakker вийшли разом. Kwaebakker замірився на нього кийком. Уленшпігель ухилився і сказав йому:
— Хазяїне, коли ти хочеш кийком вибити з мене борошно, то візьми собі висівки — твою злість, а я візьму борошно — свою веселість. — А потім, показавши йому свій зад, додав: — А оце челюсті печі, печи скільки хочеш.
42
Уленшпігель залюбки став би не злодієм з великої дороги, а злодієм великої дороги, але вона була вимощена надто важким камінням.
Він подався світ за очі дорогою на Ауденаарде, де тоді стояла залога фламандських рейтарів, що охороняли місто від французьких загонів, які, мов сарана, пустошили країну.
У фламандських рейтарів начальником був фрісландець, капітан Корнюен. Вони також гасали по всій окрузі і, як це завжди бувало, обдирали жителів незгірш за ворогів.
Все їм ішло на поживу: і кури, і курчата, і качки, і каченята, і телята, й поросята. Одного разу, коли вони верталися навантажені здобиччю, Корнюен і його лейтенанти помітили під деревом у холодочку Уленшпігеля, який спав і снив про печеню.
— Чим ти промишляєш? — спитав Корнюен.
— Вмираю з голоду, — відповів Уленшпігель.
— А що вмієш робити?
— Та ось ходжу на прощу та покутую гріхи свої, дивлюсь, як інші працюють, на линві танцюю, гарненькі личка малюю, вирізьблюю колодочки для ножів, граю на rommelpot'і і на сурмі.
Якщо Уленшпігель так сміливо назвав себе сурмачем, то лише тому, що чув, ніби старий сторож Ауденаардського замку віддав Богу душу і посада ця вільна.
Корнюен сказав йому:
— Ну, то будеш міським сурмачем.
Уленшпігель пішов за ним, і помістили його у найвищій вежі міських укріплень, у комірчині, що провівалася з усіх боків чотирма вітрами, крім хіба південного, який задував тільки в один бік.
Йому було наказано сурмити негайно в сурму, тільки-но він побачить, що йде ворог. Для цього треба завжди мати свіжу голову, ясні очі, а через те йому давали не надто багато їсти й пити.
Капітан і його вояки жили в вежі і щодня бенкетували за кошт округи. Вони зарізали і зжерли безліч каплунів, винних лише в тому, що були жирні. Про Уленшпігеля завжди забували, він харчувався лише пісною юшкою, і смачні пахощі різних підлив, що линули до нього знизу, мало його тішили. Тому Уленшпігель зовсім не сурмив, коли одного разу наскочили французи й захопили багато худоби.
Капітан піднявся до нього і запитав: