Тоді за наказом лікаря її розв'язали. Вона не могла говорити, лише била себе в груди, щоб показати, що гаряча вода ошпарила її. А коли суддя побачив, що вона вже отямилась від першого катування, він їй сказав:
— Признайся, що ти відьма і що ти наврочила корову.
— Не можу цього сказати, — відказала Катліна. — Я люблю тварин, люблю всім своїм слабким серцем. Я скоріше собі заподію шкоду, а не беззахисним тваринам. Я давала корові таке цілюще зілля, що воно не могло їй зашкодити.
Але суддя на те:
— Ти дала їй отрути, бо корова здохла.
— Пане старшина, — відповіла Катліна, — я вся тут у вашій владі, але насмілюсь сказати, що тварина так само, як і людина, може вмерти від хвороби, незважаючи на допомогу костоправів. Я присягаюсь Христом-Богом, який вмер на хресті за гріхи наші, що хотіла вилікувати цю корову цілющим зіллям і не робила їй зла.
Суддя крикнув тоді розлютовано:
— От чортова почвара, не хоче признаватися. Ану візьміть її на другі тортури!
І він вихилив велику склянку горілки.
Кат посадив її на віко дубової труни, що стояла на козлах. Це віко, зроблене дашком, було гостре як лезо. В печі горів великий вогонь, бо вже був листопад.
Катліну, що сиділа на гострому ребрі труни, узули в тісні черевики з шкіри-сириці і підсунули до вогню. Як тільки гостре віко почало впинатися в її тіло, а сириця на черевиках збіглася від вогню і неймовірно здушила їй ноги, вона закричала:
— Ой болить, рятуйте! Дайте мені отрути!
— Присуньте-но її до вогню ближче, — наказав суддя. Потім запитав: — А скільки ти разів літала на мітлі справляти шабаш? А скільки разів гноїла жита на полях? Нищила плоди у садах? Умертвляла немовлят в материнському лоні? Скільки разів робила двох братів заклятими ворогами, двох сестер — злостивими суперницями?
Катліна хотіла говорити, та не могла, вона тільки ворухнула заперечливо руками. Тоді суддя сказав:
— Вона в мене заговорить тоді, як розтопимо її диявольський жир. Присуньте її ще ближче.
Катліна закричала. Суддя сказав їй:
— Проси сатану, хай тебе освіжить.
Вона зробила рух, наче хотіла скинути черевики, що аж диміли біля вогню.
— Проси сатану, щоб тебе роззув, — сказав суддя.
Вибило десяту годину — настала пора снідати для цього недолюда. Він вийшов з катом і писарем, залишивши Катліну саму біля вогню в катівні.
Об одинадцятій вони вернулись і застали Катліну заціпенілу, нерухому. Писар сказав:
— Начебто дала дуба!
Суддя наказав катові зняти її з віка і роззути. Але роззути не можна було, мусили розрізати черевики. Ноги в Катліни були червоні, закривавлені.
Суддя, згадуючи смачні страви, мовчки дивився на неї. Незабаром вона прийшла до пам'яті, але впала на землю і не могла підвестися, незважаючи на всі зусилля.
Тоді сказала до судді:
— Ти хотів колись мене сватати, але тепер уже зась, не матимеш мене. Чотири рази по три — число священне, а тринадцять — це наречений.
Потім, коли суддя хотів щось сказати, вона перебила його:
— Цить, бо в нього слух тонкий, як в архангела, що лічить удари серця у праведників. Чого ти приходиш так пізно? Чотири рази по три — число священне, воно вбиває всіх, хто мав до мене хіть.
— Вона перелюбствує з дияволом, — сказав суддя.
— Вона збожеволіла від болю й тортур, — мовив писар.
Катліну відпровадили в тюрму.
Через три дні зібрався суд старшин, який присудив Катліну до кари вогнем.
Кат зі своїми помічниками привели її на Великий ринок і звели на ешафот, що був там споруджений. Судді, профос та оповісник були вже на своїх місцях.
Прозвучала три рази сурма оповісника, і він, звернувшись до народу, вигукнув:
— Суд міста Дамме змилостивився над жінкою Катліною і звільнив її від найсуворішої кари, яка належала їй по закону, та, щоб засвідчити, що вона відьма, її коси будуть спалені, вона муситиме заплатити двадцять золотих червінців королю штрафу і на три роки буде вигнана з міста Дамме. Коли ж вона порушить цей присуд, їй буде відтято руку.
І народ схвалив оплесками цю жорстоку ласку.
Кат прив'язав Катліну до стовпа, поклав на її голену голову жменю клоччя і запалив його. Клоччя горіло довго, і Катліна кричала й плакала.
Потім її одв'язали, посадили на воза і відвезли за межі міста Дамме, бо вона не могла йти попеченими ногами.
39
Коли Уленшпігель був у місті Буа-ле-Дюк у Брабанті, отці міста запропонували йому стати їхнім блазнем, але він відмовився від такої честі, сказавши: "Мандрівний прочанин не може бути на постійній посаді, він повинен блазнювати на шляхах і по шинках".
Тим часом Філіпп, що був також і королем англійським[69], приїхав відвідати ці краї, свою майбутню спадщину — Фландрію, Брабант, Ено, Голландію, Зеландію. Йому пішов двадцять дев'ятий рік. В його сіруватих очах світилася злісна туга, прихована лютість, жорстока рішучість. Холодне було його лице, нерухома голова, вкрита рудуватим волоссям, негнучке, худе тіло на тонких ногах, млява і невиразна мова, наче рот його був набитий вовною.
У перервах між турнірами, різними змаганнями і бенкетами він оглядав веселе герцогство Брабантське, багате графство Фландрське та інші свої володіння. Всюди він присягався зберігати їх привілеї. Та коли в Брюсселі давав клятву на Євангелії не порушувати золотої булли Брабанту[70], його руку так зсудомило, що він мусив прийняти її зі святої книги.
Коли він прибув до Антверпена, там на його честь спорудили двадцять три тріумфальні арки. Двісті вісімдесят сім тисяч флоринів витратило місто на ці арки, на костюми для тисячі восьмисот сімдесяти дев'яти купців, одягнутих у червоний оксамит, на багаті лівреї для чотирьохсот шістнадцяти служників та пишні шовкові шати для чотирьох тисяч одягнутих однаково городян. Ритори мало не всіх нідерландських міст виголошували тут блискучі промови.
Тут можна було побачити оточеного почтом із блазнів Принца кохання з Турне, що їхав верхи на свині на ім'я Астарта; Короля дурнів з Лілля, що йшов за своїм конем, держачись за хвіст; Принца розваг з Валансьена, який розважався тим, що лічив, скільки разів бухне його віслюк; Абата веселощів з Арраса, який попивав брюссельське винце з пляшки, що мала вигляд молитовника, і це було для нього приємне читання; Абата злидарів з Ати, що мав на собі лише діряве простирало і рвані черевики, зате держав у руці ковбасу, якою напихав своє черево; Ватажка шалених — молодого хлопця, що їхав на полохливій козі серед натовпу, його з усіх боків наділяли штурханами; Абата срібної таці з Кенуа, що їхав на коні і вдавав, ніби хоче сісти на тацю, примовляючи: "Нема такої великої скотини, яку б не можна було засмажити на вогні".