— Собачим салом? — перебивали його гези.
— Ви самі собаки! — огризався чернець і просторікував далі: — Еге ж! Собаки паршиві, шолудиві, задрипані, бездомні, худі, які збочили із ситої стежки матері нашої — святої римсько-католицької церкви, щоб ступити на безплідну путь вашої задрипанки — реформатської церкви. Авжеж! Якби мене не було зараз у цьому поганому кориті, то Господь Бог давно ввергнув би його в найглибшу морську безодню з вами всіма, з вашою проклятущою зброєю, з диявольськими гарматами, з вашим капітаном-співуном, з вашим блюзнірським півмісяцем, еге ж! У найглибші незвідані безодні царства сатани, де вас не палили б, ні! Ви мерзли б там, тремтіли б, дубіли від холоду навік-віків. Еге ж! Так цар небесний згасив би вогонь злочестивої вашої ненависті до нашої славної матері — святої римсько-католицької церкви, до святих угодників, до єпископів і до благословенних указів короля, таких м'яких і мудрих. Еге ж, а я дивився б з райських високостей на вас, синіх, як буряки, білих, як ріпа, від страшного холоду. 'Т sy! 'Т sy! 'Т sy! Хай стане так, хай стане так, хай стане так!
Матроси, солдата і юнги сміялися й стріляли в нього сухим горохом з трубочок. А він затуляв обличчя руками.
2
Коли кривавий герцог покинув країну, на його місце прийшли не такі жорстокі правителі — Медіна-Селі і Рекесенс[239]. А після них ім'ям короля правили Генеральні штати[240].
Тим часом трохи щасливіші жителі Зеландії та Голландії, яким море і дамби правили за природні фортеці і давали захист, споруджували Богові вільних людей вільні храми, але папським катам ніхто не забороняв тут же, під боком у них, виспівувати свої гімни, а принц Оранський не хотів засновувати династію королівських намісників.
Вся Бельгія була спустошена валлонами, не задоволеними Гентським замиренням[241], яке, гадали, покладе край усякій ворожнечі. Оці валлони, прозвані paternosterknecht'ами[242], з великими чорними чотками на шиї (дві тисячі яких було згодом знайдено в Спієдні і в Геннегау) сотнями й тисячами крали биків та коней, вибираючи на полях найкращих, викрадали жінок і дівчат, не платили за постій, палили живцем у клунях селян, що намагалися збройно захистити плоди своєї важкої праці.
У народі казали:
— Чого доброго, ще прийде дон Хуан[243] зі своїми іспанцями, а його високість — з французами, та не з гугенотами, а з папістами, а Мовчазний, бажаючи мирно правити в Голландії, Зеландії, Гельдерні, Утрехті, Оверейсселі, таємною умовою відступив Бельгію, і там стане королем герцог Анжуйський[244].
Проте дехто не втрачав надії.
— Генеральні штати, — казали вони, — мають у своєму розпорядженні двадцять тисяч добре озброєних вояків, силу гармат і добру кінноту, вони можуть подолати кого хоч.
Але деякі з обізнаніших казали:
— Генеральні штати мають двадцять тисяч солдатів на папері, не насправді, їм бракує кінноти, paternosterknecht'и крадуть у них коней всього за льє від їхнього табору. У них зовсім нема артилерії, останні сто гармат з порохом і ядрами вони послали Себастіанові Португальському[245]. Невідомо, де поділося два мільйони екю, які ми сплатили за чотири рази у вигляді податків та контрибуцій. Жителі Гента і Брюсселя озброюються. Гент за реформу і Брюссель разом з Гентом. У Брюсселі чоловіки будують укріплення, а жінки грають на бубнах, щоб їх розважити. І Гент Відважний посилає Брюсселю Веселому порох і гармати, яких йому бракує, щоб захищатися від "незадоволених"[246] та іспанців. І кожен — чи то в місті, чи на селі, in't plat landt, розуміє, що не можна довіряти ні вельможним панам, ні комусь іншому. І ми, городяни та селяни, дуже засмучені, бо, віддаючи гроші свої і проливаючи свою кров, ми бачимо, що нітрохи не стало краще в рідному краю. І бельгійці тепер у страху і тривозі, що нема в них надійних вождів, які повели б їх у бій і привели до перемоги, хоч вони ладні докласти всіх зусиль, аби тільки винищити ворогів свободи.
Але обережніші з них казали:
— Під час замирення в Генті голландські та бельгійські сеньйори домовилися покласти край ворожнечі, заприсяглися, що обидві країни — Бельгія і Нідерланди — допомагатимуть одна одній, оголосили мир поміж двома релігіями, а королівські укази й конфіскації визнали недійсними, обіцяли знищити всі колони, трофеї, написи, статуї, поставлені герцогом Альбою на нашу ганьбу. Але в серцях ватажків ворожнеча не згасла. Дворяни й духівництво намагаються будь-що розірвати союз між областями. Вони проїдають гроші, які отримують для армії. П'ятнадцять тисяч справ про повернення конфіскованого майна лежать нерозглянуті. Лютерани й католики об'єдналися проти кальвіністів. Законні спадкоємці не можуть домогтися, щоб з їхніх маєтків вигнали узурпаторів. Статуя герцога скинута на землю, але образ інквізиції міцно закарбувався в серцях дворян і попів.
І бідне селянство, і нещасні городяни — всі чекали вождя, хороброго й надійного, який би повів їх у бій за свободу.
І вони говорили між собою:
— Де ж ті високі мужі, що підписали угоду і об'єдналися для блага вітчизни? Навіщо ж ті лицеміри уклали так званий священний союз? Хіба для того, щоб його одразу ж і розірвати? Навіщо було збиратися з таким галасом і накликати гнів короля, щоб потім цю справу безглуздо зрадити? Якби ці п'ятсот великих і малих панів, що були там, об'єдналися в братерський союз, то могли б нас урятувати від лютих іспанців. Але вони пожертвували добром Бельгії заради свого особистого добра, так само як графи Егмонт і Горн.
— Горе нам! — казали в народі. — Гляньте, ось прийшов тепер дон Хуан, гоноровитий красень, ворог Філіппів, але ще більший ворог нашої країни. Він прийшов сюди заради інтересів папських і своїх власних. Дворянство і духівництво зрадили нас.
Вони тільки вдають, ніби воюють. На стінах будинків у Генті й Брюсселі, на щоглах гезівських кораблів можна бачити імена цих зрадників, воєначальників і комендантів фортець: графа Лідекерке, що, не обороняючись, здав свій замок донові Хуану; профоса міста Льєжа, який хотів продати місто донові Хуану; панів Арсхота, Мансфельда, Берлеймона, Рассенг'єна; імена членів Державної ради — Жоржа де Лалена, губернатора Фрісландії, головнокомандувача Россіньйола — емісара дона Хуана, кривавого посередника між Філіппом і Хаурегі[247], що вчинив невдалий замах на принца Оранського; ім'я архієпископа Камбрейського, що хотів пустити іспанців у місто; імена антверпенських єзуїтів, що давали Генеральним штатам три бочки золота, тобто два мільйони флоринів, щоб не руйнувати фортеці, а зберегти її для дона Хуана; ім'я єпископа Льєзького; єпископа Утрехтського, якого городяни вислали, щоб в іншому місті шукав поживи для зради; католицьких проповідників, що зводили наклепи на патріотів; назви жебрущих орденів, що плели інтриги в Генті на користь дона Хуана. Жителі міста Буа-ле-Дюк прибили до ганебного стовпа ім'я кармелітського ченця П'єра, що при допомозі єпископа і духівництва намагався здати місто тому ж таки донові Хуану.