— Йдемо на корабель, — відповів він.
— Без мене? — запитала вона.
— Атож, — відповів Уленшпігель.
— А ти не подумав, що я буду дуже турбуватися про тебе?
— Кохана моя, — відповів Уленшпігель, — в мене залізна шкура.
— Сором сміятися з мене, — мовила вона. — На тобі лише суконна куртка, а не залізна. А під нею тіло з кісток і м'яса, як і моє. Коли ти будеш поранений, хто доглядатиме тебе? Ти ж помреш. Я піду з тобою.
— От біда! — сказав він. — Ну, а якщо списи, кулі, мечі, сокири, молоти мене обминуть, а впадуть на твоє ніжне тіло, що ж я тоді, нещасний, робитиму без тебе на світі божому?
Та Неле відповіла:
— Я піду з тобою. Нічого боятися. Я сховаюся за дерев'яним прикриттям, де сидять аркебузьєри.
— Коли ти підеш, я залишуся, і твого милого Уленшпігеля прозвуть зрадником і боягузом. Краще послухай пісеньку:
Природа озброює нас всечасно,
Дає захисне вбрання.
Одна моя шкура — то моя власна,
А друга — сталева броня.
Хай смерть-костомаха гримас нам
Не корчить — то все бредня.
Одна моя шкура — то моя власна,
А друга — сталева броня.
Ви чуєте? "Жити" — це моє гасло,
І жити — у світлі дня.
Одна шкура — то моя власна,
А друга — сталева броня.
Так він, співаючи, й побіг, не забувши на прощання поцілувати тремтячі губки і кохані очі Неле, що трусилися від пропасниці, сміялися й плакали — все разом.
І ось гези в Антверпені. Вони захопили всі кораблі Альби, навіть і ті, що стояли в гавані. Увійшовши в місто серед білого дня, вони звільнили всіх в'язнів, а натомість ув'язнили інших, за яких мали взяти викуп. Вони забирали деяких городян з собою, примушуючи їх іти під загрозою смерті і не даючи й слова мовити.
Уленшпігель сказав Ламме:
— Сина нашого адмірала тримають у каноніка. Треба його звільнити.
Прийшовши до каноніка, вони знайшли тут кого шукали: син адмірала сидів з пузатим ченцем, який роздратовано повчав його, бажаючи повернути в лоно святої церкви. Та хлопчина не хотів його й слухати і пішов з Уленшпігелем. А тим часом Ламме схопив ченця за каптур і примусив його марширувати по вулицях Антверпена.
— Твоя ціна — сто флоринів викупу, — казав Ламме, — ану підтягни свого кендюха. Чого ти так плентаєшся? У тебе свинець у сандалях, чи що? Ану марш, лантух сала, жлукто їжі, черево, налите юшкою!
Чернець сердито відповів:
— Та я ж іду, пане гез, я йду. Але, при всій моїй пошані до вашої аркебузи, ви такий самий товстий, череватий і гладкий, як і я.
Та Ламме, штовхнувши його, гукнув:
— Як ти смієш, паскудний ченцю, порівнювати своя нікчемне, ледаче, монастирське сало з моїм фламандським, яке я чесно набув у праці й боях! Ану чвалом, бо я тебе зараз, як пса, копну носком чобота.
Але чернець не міг бігти і вмить задихався, і Ламме так само.
І так вони ледве дочвалали до корабля.
21
Взявши Раммекенс, Гертрейденберг і Алькмар, гези вернулися до Фліссінгена.
Неле видужала і чекала Уленшпігеля в порту.
— Тілю, — мовила вона, побачивши його, — мій коханий Тілю, ти не поранений?
Уленшпігель заспівав:
Жити — ось моє гасло,
Жити у світлі дня.
Одна шкура — то моя власна,
А друга — сталева броня.
— Ох, — бідкався Ламме, тягнучи ногу, — навколо нього кулі, гранати, ядра дощем падають, а йому хоч би що. Ти, Уленшпігелю, безперечно, дух, і ти, Неле, також, бо коли не глянеш на вас — ви завжди веселі, юні.
— А чого це ти, Ламме, тягнеш ногу? — запитала Неле.
— Бо я ж не дух і не стану духом ніколи, — відповів він, — от тому й дістав сокирою по стегну — які ж круглі та білі стегенця були в моєї жіночки! Дивись: кров іде. Ох, бідний я! Нема її, і нікому мене доглянути!
Та Неле сердито перебила:
— А навіщо тобі зрадниця?
— Е, не говори про неї погано, — відповів Ламме.
— На ось тобі бальзам. Я берегла його для Уленшпігеля. Помасти рану.
Перев'язавши рану, Ламме повеселішав, бо від бальзаму рана одразу перестала боліти. І вони втрьох зійшли на корабель.
Побачивши ченця, що прогулювався із зв'язаними руками, Неле запитала:
— А хто це? Я десь бачила його, і здається, що впізнаю.
— Я візьму за нього сто флоринів викупу, — відповів Ламме.
22
Того дня на кораблях веселилися. Незважаючи на холодний грудневий вітер, на дощ і сніг, всі морські гези зібралися на палубах кораблів. Срібні півмісяці тьмяно поблискували на їхніх зеландських капелюхах.
І Уленшпігель співав:
Лейден вже вільний,
Утік з Нідерландів герцог кривавий.
Сильніше дзвеніте, дзвони,
Лунайте, гучні передзвони,
Дзвеніте, пляшки і чарки!
Так пес від побоїв тікає;
Хвоста підібгавши,
Він оком кривавим
На дрюк оглядається,
І паща роздерта
Тремтить від безсилля.
Утік кровожерний герцог.
Дзвеніте, пляшки і чарки!
Хай живе гез!
Він сам би себе загриз,
Та зуби вибито дрюком,
Похнюпив він морду свою
І згадує вбивства й поживу.
Утік кровожерний герцог,
Гриміть, барабани слави!
Гриміть, барабани війни!
Хай живе гез!
Він чорта благає: "Я свою душу собачу
Віддам за єдину годину всесилля!"
"Душа твоя, — каже чорт, —
Не варт оселедця".
Зубів уже не повернеш,
А без зубів не вкусиш.
Утік кровожерний герцог.
Хай живе гез!
Всі вуличні пси, кульгаві, сліпі та паршиві,
Що живуть та здихають на звалищах,
Задирають один за одним лапи
На того, хто вбивав задля вбивства…
Хай живе гез!
Він не любив ні жінок, ні дітей,
Ні сонця, ні радості, ані господаря;
Любив тільки Смерть — наречену свою.
А та йому замість віна
Поперебивала лапи.
Вона-бо нікого не любить.
Гриміть, барабани радості!
Хай живе гез!
І вуличні пси, кривобокі.
Кульгаві, сліпі, коростяві,
Ще раз задирають лапи
Негречно і сороміцьки.
За ними й хорти з гончаками
З Угорщини і з Брабанту,
З Намюра і з Люксембургу!
Хай живе гез!
Весь в піні, він сумно
До пана біжить здихати.
А той стусоне ногою
За те, що мало кусав.
У пеклі він сватав Смерть,
І та йому: "Милий мій герцогу".
А він їй: "Моя інквізиціє",
Хай живе гез!
Сильніше дзвеніте, дзвони!
Лунайте, гучні передзвони!
Дзвеніте, пляшки і чарки!
Хай живе гез!
Книга п'ята
1
Чернець, якого взяв у полон Ламме, побачивши, що його не збираються вбивати, а тільки хочуть узяти викуп, почав гнути кирпу.
— Чи бач, — казав він, походжаючи по палубі і люто трясучи головою, — чи бач, у яку безодню гидоти і паскудної погані потрапив я, ступивши ногою в це дерев'яне корито. Якби не я тут, якого Господь помазав…