Сяюче павутиння лягало на його одяг, створюючи неповторний візерунок, золоторогий олень покірно схилив голову перед людиною.
Посміхаючись, королева жестом запропонувала сховатися в палаці: по листям вдарили перші краплини дощу, загравши, як кришталеві.
Краса її більше не була крижаною. Ніжні риси, тонкі брови, ясний погляд. Серце затремтіло, наче невагомі шпилі іншого палацу дотягнулися і сюди.
Лаолант сам поцілував чаклунку.
Вже зжали золотий хліб, а в зачарованій долині не пожовтів жодний листок.
Лаолант жив у задоволенні, полював на золоторогого оленя, і торкаючись хутра звіра, стріли оберталися на багряні, майже чорні троянди. Чоловік Вєї складав букети з цих троянд і дарував господині долини.
Вихований з дитинства жах перед чарівництвом іноді нагадував про себе, та згодом чари здолали і його. Жах відступив перед красою чарівництва.
Він бажав, і бажання одразу збувались, тільки Вєю не кликав у мріях нерозумний мисливець. Ні, він не забував про кохану, та наче боявся, що дівчина, схожа на дитя, дійсно з'явиться на одній зі стежин.
Лаолант зустрів королеву Грейж, що сиділа біля непорушного озера. У воді відбивалося небо, але не чаклунка і не людина.
— Я не кохаю тебе, — сказав Лаолант, опускаючись на траву поряд із чаклункою.
— То йди, — вона була спокійніша від водяної гладі. — Ніхто, навіть я, не затримає тебе, якщо ти захочеш залишити долину.
Лаолант не відповів, на воду впав поїдений жовтизною листок, пішли легкі кола. Листок потонув.
— Чому ти не йдеш? — запитала королева Грейж, озирнувшись.
— Як я можу повернутися до Вєї після того, як я її зрадив, покинув, не сказавши навіть, чому поїхав?.. — та ні гіркоти, ані ненависті не було чути в його мові, лише порожнеча оселилася.
Чистий, холодний погляд чаклунки дістав до самих глибин душі Лаоланта.
— Я дам тобі владу, Лаоланте. І дам мету. Величну мету, що варта легенд. Велику владу, якої у тебе ніколи не було. Але приставши на мою пропозицію, ти не зможеш відмовитись, а засумнівавшись, загинеш. Краще повертайся до Вєї.
Та Лаолант не повернувся до коханої, заповнивши порожнечу зради метою і владою, обіцяними чаклункою.
Але не лише слово Лаоланта зберігала в пам'яті королева Грейж. Явконд теж дав їй слово, погодившись на таку саму пропозицію. Тому так часто їхав він зі своєї фортеці, слідуючи за совою.
Дивний птах вів його крізь марево, приводячи у країни, де розмовляли іншими мовами. Повертаючись назад, Явконд не міг знайти ці стежки без крилатого провідника.
Чаклунка називала його королем, а чужі народи підданими. Він називав чаклунку богинею і Посланницею Світла, Дочкою Місяця.
Явконд мав створити для Посланниці Світла армію, зробивши воїнів не чуттєвими до благань, вигнавши жалість з юних сердець. Бо лише юні з ясними очима вбиралися в кольори, обрані Дочкою Місяця.
Ще вчора вони складали пісні, а тепер малювали шедеври на піску не пензлем, а вістрями мечів. Але їхня рука мала не схибити.
Явконд вчив їх, переливаючи в молодих творців те, чим став сам.
РОЗДІЛ VІ
Знову вожатий дав слово морю. Діти стояли біля води, узявшись за руки, бо так було менш страшно. Хоч трошечки.
Влад пробачив Христині, Анжела вчепилася в Митька, їй здавалося, що по воді лине примарний корабель з подраними вітрилами.
— Так не буває. Скажіть, що так не буває. В казках так не буває! — Христина теж дивилася на море, але тіні і хвилі являли їй інше малювання, моторошніше від загиблого корабля.
— Христино, чому ти вирішила, що це казка?
З уханням тінь пролетіла над ними. Скрикнувши, діти пригнулися.
Сова сіла біля вогнища, у величезних бурштинових очах відбивалося полум'я. Але не цього вогнища, а тих сотень багать, що розпалили на березі моря. І кораблі хиталися на зачарованих хвилях.
Христина кинулася до вожатого, шукаючи захисту, поряд з ним сова здавалася звичайним птахом.
— Не бійтеся. Вона не зачепить вас. Вона не бачить вас, — повільно проказав дорослий і пішов до вогнища.
Сова зашипіла не по-пташиному, а по-зміїному, злетівши до зірок. Вожатий підняв гілляку, підчепивши вогонь, що засяяв на краєчку майже золотом.
— Але поки Явконд збирав військо, а Лаолант розважався в долині чаклунки, в житті Вєї теж відбулася знаменна подія.
В середині осені Вєя народила дитину. Дівчинку.
Але не її чоловік був біля неї, а викрадач. Явконд тримав дівчину за руку, просив не здаватися, кричав, що не відпустить.
А у Вєї не зосталося сили боротися, вона зісковзувала у небуття погибелі, віддавала тій, що народжувалась, власне життя.
На червоне небо набігали криваві хмари, і багряне море до ран лизало берег. Чорні птахи кружляли над морем, гостре, мов леза, пір'я перерізало нитки між землею і небом.
Кров замерзала, вицвітала, вкривалася ніччю, наче саваном, і ставала попелом.
І Вєя була тим морем і тим небом, розлученими, де більше не віддзеркаляться зірки. Ніколи вона так не кричала, забуваючи, що народилася людиною. А моторошні птахи забирали її, вирізуючи з повітря клітку, яку не відкрити і не розламати.
З крижаним дзвоном двері закрилися, розділивши світ той і світ цей.
Явконд дуже злякався, можливо, вперше в житті. Холодна, та жива, Вєя спала, але не прокидалася. Його лікарі знизували плечима. Не діяли навіть погрози.
І тоді Явконд поїхав у Дайран до королеви Тінтірлат.
Жінка, схожа на яструба, прийняла його так, наче нічого не сталося. І Явконд розказав королеві все. Лише одного разу збрехав, що дочка Вєї народилася мертвою.
Королева назвала ім'я Лаоланта, та Явконд лише похитав головою. Тінтірлат замислилась, з високих вікон її палацу було видно золоті ліси, як світанкові хмари забризкані багряним.
— Я поїду з тобою, але заберу Вєю живою чи мертвою, — сказала королева, дивлячись на білявого викрадача.
Явконд відвів спустошений погляд, погоджуючись.
Вони дісталися фортеці в сутінках. Скинувши дорожній плащ, королева Тінтірлат піднялася до кімнати Вєї. Явконд слідував за нею, та відстав, озирнувшись на ухання за вікном.
Між кригою і весною Явконд обрав весну. Цього разу.
Коли він увійшов у кімнату, королева Тінтірлат сиділа на ліжку біля Вєї, припавши вустами до холодної руки.