Троє дорослих щезли з першим золотим променем, але Христині здалося, наче Лаолант зник останнім, сказавши на прощання: "Бувайте".
Перезирнувшись, діти, як один, кинулися на землю шукати камінці, що розкотилися.
— Мені здається, я знайшла, — Христина притискала камінчик до грудей.
— А цей, дивіться, з малюнком! — натхненно гукнув Влад.
— Я теж знайшов! — радів Митько.
— Ми їх збережемо, — Анжела міцно стискала свій камінчик.
— Звісно, збережемо, — пирхнув Митько.
— А що скажемо вихователям? — Влад вже вирішував нагальні проблеми.
— Що ми заблукали, — припустила Анжела.
— А про вожатого?
— А хіба він був з нами? — награно здивувався Митько.
— А одноліткам?
— Одноліткам скажемо правду, — серйозно попередила Христина.
— Скажемо, — погодився Влад, з цікавістю роздивляючись білий камінчик з прожилками у вигляді рожевої зірки або сліду від пташиної лапи, якщо повернути.
Здавалося, камінчик світиться в промінні ранку.
Сонце золотилося в брижах, море зовсім заспокоїлось, це означає, що усіх поведуть купатися, а їх, звісно ж, покарають, залишивши в корпусі. Діти неохоче поверталися до улюблених вихователів і смакували подумки сидіння за північ і розповіді пошепки зі схованками від дорослих, обриваючи оповідь на найцікавіших місцях. Прикидатися вони чудово вміли.
Діти йшли до табору, гріючи в кулачках свої камінчики. Або це камінчики їх зігрівали, женучи хвилювання.
Коли прийде зима, це вони дізнаються напевно.