Нагорі свята змінювали бали, нові юні серця запалювалися коханням і билися в такт. А в серці Явконда кохання переродилося в пристрасть, в чорну жагу, перегоріло, стаючи отрутою.
Сонце могло випарувати отруту, поки вона не настоялася, та сонце не зазирає під землю.
Лаолант і Вєя оселилися в маленькому будиночку в тихих володіннях чоловіка. Вони весь час проводили разом, здавалося, вони не розлучаються ні на хвилину.
Ставши світлом один для одного, вони освітлювали світ спокоєм і благодаттю, наповнюючи його чарами.
Квіти, що їх посадили закохані, не в'яли тижнями і пахли так, наче щойно зрізані. Хмари, обтяжені градом, не закривали небеса, а дощі, сильні і недовгі, дзвінко били по листю.
Диво йшло разом із закоханими, залишаючи непомітні легкі сліди. Варто тільки прислухатися, замовчати, відволіктися від буденних думок, і світ звучав дзвіночками в лугових травах, сопілкою в світлих дібровах, барабанами в пухканні спілих грибів-дощовиків.
Чари жили в пір'ї птахів й осипалися з хутра звірів, залишаючи на землі золотавий пил. Та зібрати це золото ніхто не намагався. Не викувати перстень з такого золоту, та ступаючи по ньому, не пам'ятаєш зла, і навіть зло не вірить у власне існування.
Лише дітей поки не давало сонце молодятам. І Лаолант іноді діставав суху квітку, схожу на щербате серце.
Поринаючи у єдину таємницю, якою він не поділився з коханою.
Скінчилася осінь, королівство пережило м'яку зиму. Прийшла весна.
Двері темниці відчинилися перед Явкондом, коли розквітли тюльпани.
Ніхто не зустрів його, ніхто не вітав, ніхто не став для нього вісником волі.
Явконд пішов з Дайрану пішки, не озираючись. Він ще не знав, що частина його багатств безслідно щезла, як і деякі, кого він вважав вірними друзями.
Колишній кращий дуелянт королівства ішов в бік сходу, до своєї фортеці.
Він ненавидів сяюче світило, що дивилося на нього, як на нікчему, застилало очі злими сльозами. Ненавидів Лаоланта, який виявився слабким супротивником. Ненавидів королеву Тінтірлат за добро, поставлене вище від власного закону. І навіть Вєю ненавидів, хоча ще більше жадав зустрічі з нею.
Природа оживала, прокидаючись від солодкого прохолодного сновидіння, та Явконд не бачив різнобарв'я. Біле марево відчаю застеляло погляд.
Мелодійний голос покликав його на ім'я, і марево вмить злетіло. Від світу, що виплеснувся на нього, Явконд ледь не захлинувся.
Голос повторив його ім'я. Жінка, що з'явилася нізвідки, обходила людину колом.
Королева Грейж. Висока, струнка, овіяна льодистою, нелюдською красою. Жінка, про яку говорили більше, ніж про всі бали королеви Тінтірлат. Тому що боялись.
— Здраствуй, — привіталася королева Грейж.
— Здраствуй, — відповів Явконд, спокійно, дивлячись їй в очі.
— Я можу повернути, як було, — вона посміхнулася.
Явконд мовчав, розуміючи, що лише чари Грейж не дають відчаю вчепитися в нього знову.
— Побори мене.
Чаклунка зірвала дві травинки, в її руках стебельця виросли, стаючи гострішими за метал. Смарагдові мечі увіткнулися в землю.
Безумство... Навіть до ув'язнення він би не зміг перемогти королеву Грейж. Людина не може здолати чаклунку...
Явконд витяг ближчий меч.
РОЗДІЛ ІV
— Не треба! Не розповідай далі!
Анжела тремтіла, дорослий обійняв дівчинку, заспокоюючи.
— Але ж ще нічого жахливого не сталося, — трохи здивувався він.
— А королева Грейж — добра фея? — розлютилася Христина. — Нащо вона в цій історії?
Вожатий печально подивився на Христину.
— Без неї не було б, про що оповідати. Лише коли всі, кому судилося стати частиною історії, сходяться, — лише тоді струмочки стікаються в море, і воно може змінити світ.
Діти не зрозуміли дорослого, та слова дивно відлунилися в темряві, тому вони не заперечили, не засміялися. Справжнє море безтурботно перекочувало гальку.
— Але ж Явконд переможе, так? — дещо боязко запитав Влад.
Вожатий зітхнув.
— Мені шкода засмучувати тебе, Владе, але Явконд не переміг. Місяці ув'язнення без сонця і свіжого повітря, отрута ненависті... Двобій чарівними мечами, що відгукуються на кожний рух душі... Улюбленою зброєю королеви Грейж! Можливо, єдиною, яка могла її поранити! Бо чаклунка завжди билася по-справжньому, — вожатий замислився.
— Явконд не міг виграти, та королева Грейж не взяла з нього ані слова, ані клятви. Накинула переможеному на плечі прозорий плащ і перенесла Явконда до брами його фортеці. І залишила, щезнувши.
Він знову замислився, і діти чекали, притихло навіть море.
— Але я б хотів розказати зараз не про Явконда, — повернувся до історії вожатий.
Вєя і Лаолант жили в злагоді, не даючи приводу для тихих злих розмов. Та все частіше діставав Лаолант засохлу квітку, яка майже втратила колір, вдихав примарний духмян і згадував золоторогого оленя.
Мрія про дивовижного звіра затьмарювала золото чистої любові, полонила розум і пам'ять. І одного весняного дня він прокинувся досвіт, узяв лук, поцілував кохану, що посміхалась уві сні, і пішов шукати золоторогу тварину.
Вєя спала так солодко, що лише зітхнула, відпускаючи чоловіка у безстрокову подорож.
Лаолант їхав лісами і луками, залишаючи королівство. Дихали холодом гори, але подорожній не збирався дряпатись по стрімчастим засніженим схилам.
Іноді йому здавалося, наче тінь оленя майорить попереду. Лаолант давав шпори коню, намагаючись наздогнати звіра. Та лише стукіт копит приносив безтурботний вітер.
Далеко від дому, ніким не впізнаний, Лаолант забував рідний край, і навіть вістку не надіслав Вєї.
Шлях привів його на круті прибережні скелі чужої країни.
Але не чув голосу моря Лаолант, стукіт копит золоторогого красеня бився в причарованому мрією людському серці.
Вєя прокинулась раптово, щойно світанкова тінь чоловіка зникла за пагорбом. Босоніж вибігла на подвір'я, та сонце, що сходило, не мовило до неї, мовчали птахи, мовчали трави.
Похнюпившись, ішла покинута дружина у спустошений дім. Такий холодний і чужий. Вєя тоді не знала, наскільки крижаним стане її гніздечко, яким шаром снігу воно вкриється, як не витримає обіймів зими.
Дівчина гуляла улюбленим садом, ловила рожеві сніжинки яблуневих пелюсток. Вона чекала на повернення коханого. Чекала день, чекала два, чекала, коли осипався яблуневий цвіт і розквітав бузок.