Лечу у вирій (збірка)

Кирпа Галина

Галина КИРПА
ПОЕЗІЯ
ЛЕЧУ У ВИРІЙ

МОВА МОЯ

Мова моя — мов дівчинка у віночку,
йде полем, іде лугом,
терновими стежками йде.
Мова моя — мов ластівка,
летить горою, летить долом,
провіщає мені ясен-день.

Мова моя — немов Берегиня,
що на кожне своє дитятко
дихає і тремтить.
Мова моя — БУЛА! БУДЕ! А нині
я терни в стежках визбирую,
щоб їй було легше ходить…

СКОРО — ДОМА

Летить струмок з гори в долину й — мимо...
А нагорі — Дніпро й Десна проснулись.
Верба подумала: "Ну от і я щаслива".
А котики на ній — мов усміхнулись.

А десь через дощі, вітри і зливи
лелека міряє доріженьку знайому
Та й думає: "Ну от і я щасливий.
Вже скоро — Україна. Скоро — дома".

БЕРЕЗЕНЬ

Зірвався сніг — до ночі не стихає.
Невже Зима надумала вернутись?
Шпаківню у саду вже так гойдає,
що їй завиграшки й перевернутись.

Шпаки негоду переждуть на вишні,
гукаючи мені через дорогу:
— Не бійся хмар — вони уже торішні!
— Не бійся снігу — він же не надовго!

У ЇЖАКІВ ПОЛЯГАЛИ СПАТИ

Несу Їжачкові
горнятко теплого молочка.
Моросить дощик,
а я несу.
— У них уже не світиться,
полягали спати, —
каже старий кіт Мурко.
Та й позіхає —
на мене й на дощик.
А на тепле молочко каже:
— Ня-ав!

ШПАКИ І ШПАЧЕНЯТА

Сидять шпаки і шпаченята,
і дощик цяпає на них.
Вже скоро будуть відлітати,
беруть усіх — старих, малих.

Сидять і дивляться додолу,
де що не крок — лежить горіх.
А їм летіти завтра з дому
о цій негодяній порі!

Летіти довго і питати:
— Чи ми побачимося ще?..

Сидять шпаки і шпаченята,
а дощик робиться дощем.

ДВІСТІ ТИШ

У полі тиша, як на двісті тиш.
Кульбабку вітер зранку розпинає:
— То ти летиш зі мною?
Не летиш?
Виходить, в тебе вирію немає?

ВВЕЧЕРІ

Пливе хмарина — сиза, наче равлик.
Мов бджілка, наробилася земля.
А вечір дибуляє, як журавлик.
А матіола пахне, як своя.

ЗАПЛИВАЄ РАНОК

Запливає ранок
голубим човном:
сонце — за веслярика,
за музику — гном.

Вже година човнику
до берега пристать.
Запливає ранок.
Весла хлюпотять.

МАНДРІВНА КВІТКА

Така у мене квітка,
що дома не сидить,
гасає по сусідах
і стиха бубонить:

— Я зроду мандрівниця,
для мене, як на те,
і громовиць немає,
і сонечко цвіте.

Смородяно! Малиново!
По голови трава!
Чого ж сидіти сидьма?
Чого не мандрувать?

ТОПОЛЯ І КАЛИНА

Тополя — зеленька і красива —
намистечка в калини попросила:

— Чи ж до лиця намисто буде вам?
— Та я поміряю й назад віддам!

— Мені не шкода. Ось — беріть і міряйте.
І, поки птахи не зібралися до вирію,
в дорогу чужодальню і далеку,
дасте мені приміряти лелеку?

ЩОСЬ ЗЕЛЕНЕ

— Ти диви, — каже мама, —
знявся вітер. —
І позачиняла всі вікна й двері.

Коли це Щ о с ь З е л е н е
сіло собі на кватирку,
звісило ноги
аж до підвіконня
й просить:
— Не жени мене звідси, дівчинко,
я не вітер.
Я ще тільки Вітрець.
Я не хочу зривати листя з дерев.
Я не хочу по квітках — потоптом.
Я не хочу зніматись, як вітер…
Можна мені посидіти оттутечки
й трішечки погойдатись?

ДОЛОНЯ ЛІТА

На долоні літа —
самі стежечки,
мов сірі вужі,
шарудять у високій траві.
Ой і побігла б я
тими стежечками,
та не хочу
на сірого вужа
наступити.

ЩОБ РАВЛИКОВІ БУЛО ГАРНО

Та коли б ти, Равлику,
виріс господариком,
то ти б свою хатку
ставив на горбі:
вікнами — до соняхів,
стінами — до ластівок,
стріхою — до зіроньок.
Ну, а двері,
Равлику,
відчини мені!

ГРІМ, ЩО НЕ ВМІВ ГРИМІТИ

"Зроду я так не зумію", —
сказав Молоденький Грім,
коли Діди Громи покотили
свої вози аж ген до пралісу.

"Коли б хто повчив,
то я і навчився б", —
знов сказав Молоденький Грім,
та тільки й того, що заходився
дрібних громенят люляти.

Люляв-люляв і задрімав…
А громенята повистрибували
з хмарин —
колисочок вовняних —
та й ну в крем’яхи гратися...

Сидить на призьбі дівчинка Олянка —
усміхається:
— Е, грому такого ні дівчата,
ні зайці не бояться!

НІЧИЄ ДЕРЕВО І МОЄ

Я знаю, що всяке нічиє дерево
хоче чиїмось бути.
Оця ось тополя — моя.
є у неї ім’я, —
я сама вибирала.
Назвала її — знаєте як? —
Т е т я н к а!
Цитьте… послухайте…
Вона озивається до мене
кожним листочком.
А коли надворі предуже тихо,
так от — анішелесь —
Вона щораз промовляє:
Те-тян-ка… Те-тян-ка…
Ніби учиться говорити.
А я вчуся слухати.

ЯК Я КАЖУ В СВОЄМУ САДУ

Калині кажу:
— Тітко Калино!
Горіхові кажу:
— Дядьку Горіше!
Нагідці кажу:
— Сестро Нагідко!
Барвінку кажу:
— Брате Барвінку!
А Хризантемі:
— Панно!

НАЙДОВШИЙ У СВІТІ ТАНЕЦЬ

Це не Дощ —
у прозорій шовковій сукні.
Це — пані Злива.
Це не Вітер
у крислатому
оксамитовім капелюсі.
Це — пан Вихор.

Кличе пан пані до танцю:
— Потанцюймо!
І пані Злива
Кладе свої невидимі руки
панові Вихрові просто на плечі.
Пан Вихор, мабуть, усміхається,
та його усмішки не видно
за крислатим оксамитовим капелюхом.
І танцюють вони цілий день.
А я скільки сиджу біля вікна,
стільки й дивлюся.
Цікаво, чи є на світі
танець, довший над цей?

МІСЯЦЬ У КОЛИСЦІ

Бабуся Ніч ходить
ген-ген до Дніпра
І при самому березі
у срібній блискучій воді
купає молоденького місяця-серпика.
А тоді закутує його
у свою прозору пелену
і кладе у вербову колисочку —
свого пестунчика...
…А тоді… а тоді…
Зорі заграють у брязкальця,
бабуся Ніч співатиме люлі,
а місяць у колисці чеберятиме,
поки виросте
в повню.