ПАМ’ЯТКИЙ ВЕЧІР
Той пізній вечір дуже пам’яткий:
між зорями виблискує жар-птиця,
під яблунями ходять їжаки.
Сопуть і ходять.
Їм чомусь не спиться.
Вони зітхають тільки:
"ох" та "ах",
коли цвіркун на скрипці зацигоче…
Жар-птиці палять світло на зірках,
а в їжаків такі блискучі очі!
ХОХА
Може, я сиджу й даремно,
може, що й побачу.
За вікном — нікого. Темно.
Там лиш Хоха плаче.
Так півночі десь никає
у саду… В городі…
Де буває — не буває,
а все тільки в шкоді.
Не нагримають на Хоху
ні мама, ні тато.
Через те вона нітрохи
не йде ночувати.
Гульма цілу ніч гуляє,
до самої втоми…
Може, Хоха і не знає,
що я сама вдома?
Х о х а — образ давнього українського фольклору. Хохою лякали дітей.
ХОЛОДНА НІЧ
Хлющать дощі — і тут, і вдалині.
Громи стоять, як вартові, над ними.
Щовечора лягає спати ніч
під мокрими кущами горобини.
На неї блима чорним оком птах,
немовби то не око, а безодня.
І зайчик іспросоння запитав:
— Ти, мабуть, змерзла,
що така холодна?
СИДЬКО Й ТИНЬКО
Сидько сидів, Тинько — тинявся.
Сидько читав собі й сміявся.
Аби ж сміявся тишком-нишком, —
Тинько б не знав про тії книжки.
А то сидить, немов на лихо,
і просто лускає від сміху.
Тинько і місця не знаходить —
з кутка в куток все ходить, ходить…
Вже геть не хочеться тинятись.
І він сказав: "Давай мінятись!
Іди ще ти, Сидьку, в Тиньки,
а я читатиму книжки!"
ПРОХОЖИЙ СЕРПЕНЬ
Вже на троянді — лише спомин цвіту.
До неї в гості не приходять маки.
І наш Дніпро поплакує за літом,
Я трішки помагаю йому плакать.
Троянді — і незатишно, й нестерпно,
Хоч сонце й зазирає їй у вічі.
Куди ти чимчикуєш, друже Серпню?
Хіба уже й спинити тебе нічим?
Не чує Серпень. Він тепер — прохожий.
Він знай біжить.. біжить... не набіжиться...
Коли й вернувся б, то навряд чи зможе
На літо ще хоч раз та подивиться.
Бо на троянді — лише спомин цвіту.
І маки так стоять, немов не маки.
І наш Дніпро поплакує за літом, —
Я трішки помагаю йому плакать.
ЛЕЧУ У ВИРІЙ
Полетіли аж за море
і гусята, й лелечата.
А чого б то нам за ними
в теплий край не відлітати?
Вже я був пішов до річки,
щоб із нею попрощатись.
Вже сказав своїй сестричці,
що збираюсь відлітати.
Почала вона для мене
в небі хмарку вибирати:
— Ти ж, Мишко, пиши частіше
і мені, і мамі. Й тату!
І який він, отой В и р і й ,
де ти будеш зимувати?
Чи там часто ходять в школу?
Чи щодня, чи тільки в свято?
— Не журись, — кажу сестричці, —
опишу усе підряд.
А коли листів не буде, —
значить, вже лечу назад!
ВЕРБА І ЧОВЕН
Заснув старенький човен під вербою.
Верба й собі — старенька, як зима:
ніким не снить, а тільки що — собою.
Старого човна в снах її — нема.
А тільки й є: листочки та листочки,
що падають на воду і в траву.
Верба старенька досинає мовчки,
а біля неї човничок заснув.
ЩОСЬ ЗАЦВІТЕ
Ще не було снігів. Ще тільки вітер
в саду останнє яблучко гойдав.
А прилетів горобчик і про квіти
своїм горобенятам заспівав:
"Вже аніде ні айстрочки немає,
немає чорнобривця і гвоздики.
Та скоро зацвіте щось, я не знаю,
щось дуже-дуже біле і велике.
Цвістиме день, цвістиме два, аж поки…
Аж поки скільки хоч не нацвітеться…"
Лоскоче вітер яблучко за боки —
воно впаде і долі засміється.
МАЛИЙ-МАЛЕНЬКИЙ СНІГ
Малий-маленький сніг, біленький чудасій,
на лаві у садку сідає відпочити.
Він перший син Зими, він не такий, як всі,
боїться він себе украй перетомити
І я йому шепчу: "Ти, сніженьку, сиди
і не літай кудись за вітром слідом!"
А сніг недочува: "Куди? Куди? Куди?
Я вперше тут, і я нікуди не поїду!
Я краще полічу всім яблуням отут
гілки, і гілочки, й тоненькі гілченята.
А ще полоскочу я хвостика коту
і крильця відбілю чорненьким галченятам.
А потім ти гукнеш Олесю і Юрка,
і станете ви всі мене гуртом качати.
Й поставите собі Сніговика,
щоб веселіше зиму зимувати..."
І я сміюсь. Еге! Ну й балакучий сніг!
Він справді не такий, як ті сніги усі.
Він перший син Зими, що прилетів і ліг, —
малий-маленький сніг, біленький чудасій.
ХМАРЕЗНІ ХМАРИ
Хмарезні хмари в небі за селом.
А я пасу ті хмари, наче гуси.
Я так не хочу, щоб це стало сном.
Я навіть спати через це боюся.
Хмарезні хмари йдуть через Дніпро
і на воді, як гусоньки, сідають.
Я так не хочу, щоб це стало сном.
Я навіть їх додому завертаю.
Гукаю їм: "Гиля-гиля-гиля!
Дивіться, хмареня не загубіте!"
Та я для них далеко, як земля, —
їм слів моїх не перекаже вітер!
ПРОЩАЙ, СНІЖИНКО!
Прощай, сніжинко! Ти була красива.
Ще краща, як торік твоя сестра.
Ми ще зустрінемось на тую зиму.
А цій зимі уже пора… Пора!
Уже по неї човники приїхали.
Вітрила білі видно там і тут.
Сідайте, Зимо! Та сідайте ж, Віхоло!
У вирій вас, як птаху, повезуть.
Там будуть вам морози і льоди.
І квіти зацвітуть вам біло й сиво…
Прощай, сніжинко! Відлетиш і ти.
Ми ще зустрінемось на тую зиму.
МОЯ ЯЛИНКА
Ялинко, Новий рік, а ти така сумна.
Зірки гірляндами на сукні в тебе сяють.
— Ой, дівчинко, нехай ця ніч хутчій мина,
а то, гляди, мене ще знайдуть і зрубають.
Ялинко, не журись!
Осьо дивися — я.
Ще й принесла тобі гостинців
півторбинки.
Тебе не продадуть. Ти ниньки вже моя.
У мене не було ніколи ще ялинки.
Такої, щоб в зірках. Живих.
Аж мерехтять.
Такої, щоб на ній сиділо дві сороки.
І вчилися весь день
так гарно промовлять:
— Ял-линко, не жур-рись!
Ял-линко, з Новим р-роком!
ДЕ ХОДИТЬ КОЛЯДИН
У лісі у нетемному,
Де ходить Колядин,
Літають білі янголи
Між сосон і ялин.
Шепочуться ялиноньки,
Голівками хить-хить:
Нарешті поріздвуємо!
Вже цілий світ дзвенить!