Йдуть. Не знає, що й казати йому. Так рано… На вулиці… Женуть череду, трублять корови, кричать вівці. Шварц замітає свої цегляні доріжки березовою мітлою на держаку, широко ступає на дерев'янці за віником. Марсіянин іще, напевне, спить. Посміхнулась, згадавши, що їй доведеться його будити. Й мимоволі згадала про Теслю. Вже й зірвалося б: "А як там Білий Лебедин?" Але погамувавши у собі те, голосно, аж чи не надто голосно, привіталася з австрійцем:
— Здрастуйте, Шварце!
— Доброе хутро… Да, да! Чистота! — показав на небо без жодної хмаринки.
— Завтра я їду до Великого Устюга. Везу сина на канікули. Там у нього бабуся. Ця сама Шатрова. Мати його. Вже старенька…
— Великий Устюг… Великий Устюг… Це десь на півночі?..
— Так, але літо там гарне. Тоді було…
— Гаразд, я чекатиму. — І потис їй руку.
Бузок відпалахкотів у райкомівському палісаднику, а її все нема та нема з Великого Устюга… Довгоносик напав на буряки, винищував цілі плантації, то Клим Синиця геть звоювався з ним, а подекуди пересіяв буряки вдруге. Але суша, то чекає не дочекається сходів.
А з Білого Лебедина пишуть…
Висіявся нарешті. Яка це була трудна і разом з тим гарна пора. Я сам ходив у сівачах. Бурякові сівалки є, їх настарався іще сахарозаводчик Харитоненко, я бережу їх над усе, бо ж уяви собі, що не стало б цих сівалок, побили б їх, чи що, і ми відразу лишаємось без буряків, без цукру, без цукерочка для дітей. Це була б проти нас найстрашніша диверсія. Отож накажи усім головам ці сівалки почистити після сівби, змастити і поставити в такому місці, щоб ні спалити, ні побити їх було неможливо. У мене їх три, і я бережу їх, як велику цінність. А ось зернових катма, Чубар обіцяв, правда, але поки що сіяли з колобця. Колобець — це така мірка з легкого дерева, а бува і з кори, щось ніби відерце. Насипаєш туди насіння, вішаєш до бока, під правицю, і пішов. Так, певно, сіяли ще древляни і сіверці — тож звідтіля колобець і в Лебедині. У вас там сіють з мішечка, то не те, коли мішечок порожніє, діставати насіння незручно, доводиться уповільнювати крок, порушується весь ритм діла, потім появляються лисини, нерівно виходить, а ще як сівач паршивенький, то і зовсім біда. А колобець — річ просто грандіозна, відшліфована багатьма поколіннями сівачів, легка, зручна, а на випадок дощу накрив капелюхом, і насіння сухе. А нема капелюха — посидів собі, потім встав і гайда. І ось іде двадцять, тридцять чоловік, один за одним, один за одним, і один крок, один змах руки, один подих, і ти серед них — у тому танку сівачів, а попереду сам диригент, дід Хозар, який і робить ті колобці, і сіє з них. Що не змах руки, то сніп, але сипати треба вільно, розмашисто, на повний музичний такт, якби довелось сіяти під музику.
І хоч музики нема, але ти ніби чуєш її, принаймні дід Хозар каже, що він чує музику, бо глухий не засіє поля. От з чого, брат, починаємо, з часів Геродота.
Потім бігаю дивитись на сходи, бачу мої гони, колобець мені трапився завеликий, належав одному велетню, який обсівав з нього усі десять десятин, і досі плече пашить, але ж сходи які! Диво!
Починаю орати на пар, заклав уже до плугів сімдесят воликів, також красиве видовище. А чи доводилось тобі ходити у борозні босим? Я ось кілька днів провів з орачами, ходив за плугом босий, ожив, поздоровішав, помолодів, раджу тобі поїхати у Вавилон чи куди, роззутись і день–другий походити за плугом у борозні, саме за волячим плугом. Так обновить душу, як ніде. На другий день просто летіти хочеться… До Варі Шатрової. Як вона там? Чи бачиш її? Чи згадує про М. С? (Про нього тобто, Максима Саковича.)
Оце кілька днів тому прибуло два тракторці, кіровці й один плуг до них. Я пустив їх на пар, один працює вдень, другий — вночі. На нічному працюю сам, катаю хлопчиків — то все мої майбутні трактористи. На другому працює жінка, Харитя, з сусіднього села, чоловік у неї ревнивий, чатує її від наших парубків. Вони безхатні, то я віддав їм половину батькової хати, а половину зайняв сам — тепер це щось ніби тракторна бригада. Чоловік працює у неї причіплювачем, скоро пересяде на мій трактор. Іванна виставила умову: кинути все — і до Краматорська. Чудна! Глинськ я ще міг би залишити. Але Білий Лебедин, як ви його там називаєте… Нізащо! Я буваю впертий, як мій батько. Іванна ж все ще дивиться на мене, як на маленького Теслю. А я за цю весну вигнався, як ніколи. Велич, як і малість людини, міняються від обставин. Привіт Харитону Гапочці, якщо і він читатиме цей лист. Гадаю, що за плакати його знімати не варто, адже ж привласнити їх він не міг… Навіщо?..
Якийсь місяць–другий ми живемо у цій напіврідкій і напівчужій країні, яка так гарно зветься — Зелені Млини, хоч млин тут лише один, паровий, чорний, прокопчений; поволі звикаємо до її по–чудернацькому красивої говірки, тонкощів якої за все життя так і не змогла навчитися наша баба Соломія, та й наш батько швидко відвик од них у Вавилоні; звикаємо до поїздів, що будять нас серед ночі не так своїми гудками, як отим гемонським обертанням коліс — на підйомі поїзди натягуються, мов струни, бринять, паровози чахкають, задихаються, кожного разу мені хочеться встати з долівки, де ми всі спимо покотом на соломі, вибігти й підсобити їм. Коли їх слухаєш уночі, то ввижається, що вони перевозять велетенську Азію до Європи, а бунтівливу Європу до спорожнілої Азії. Вдень ми вибігаємо до них — вдень у них везуть обертанням коліс — на підйомі поїзди натягуються, мов люди, журкуваті, замислені — либонь, для наших країв везуть; вони мають заступити тих, що тліють на кінських поховиськах і будуть вважатися загиблими у великих історичних битвах; везуть корів, прикутих ланцюжками до імпровізованих ясел, різномастих, але священних і недоторканних, як у комуні Клима Синиці; везуть овець насипом, білих і чорних, у тисняві неймовірній, яку здатні видолати лише вівці — одна окотилася в поїзді і тепер стояла над своїм ягнятком у цілковитому розпачі; а ще везуть каміння (навіщо?), везуть кедри, ще не облуплені, з корою, гаубиці, зелені, розчохлені; цілий поїзд новісіньких молотарок; солдатів із протигазами — знову щось тривожне затівається у світі. Пасажирські поїзди обліплені безбілетними селянами в тамбурах, на приступцях і навіть на дахах босяцьких — десь перебули, незабаром жнива, повертаються додому.