…Я тут, у Глинську, а комуну передав на Мальву. Вона взялась за діло гаряче, та тільки дні комуни, вважай, полічені. І там має бути колгосп, комуну розглядають тепер, як утопію мрійників, але ж я з цим ніяк погодитись не можу, особисто для мене комуна була предтечею майбутнього. Нашого майбутнього. Можливо, я не все розумію, життя покаже. А тим часом дні й ночі мотаюсь по селах, обмаль насіння, обмаль збруї для тягла (підступні дії ворогів!), прислані іще при тобі тракторці зібрав до одної бригади, бригадиром поставив Даринку Соколюк (ту, що ти посилав на курси, бідова виявилась жінка), оце днями придушили "бабський бунт" у Прицькому (контра не дрімає!). Харитона Гапочку доведеться віддати до суду за зникнення великої партії плакатів, які до Глинська надіслано, але не отримано. На плакатах було написано: "Пильність і ще раз пильність! Ворог діє тихою сапою". І малюнок. Уявляєш собі, яка втрата на даний історичний момент. Двох прийняли до партії: Лук'яна Соколюка, ти, либонь, пам'ятаєш його — друг Рубана. Свого брата, заколотника, він таки піймав у Вавилоні і привів до Македонського. А другого прийняли із Журбова, робітника цукрозаводу, того, що кожні свята вішав червоний прапор на заводській трубі, ризикуючи життям. Ти ж бо бачив цю трубу — висота страшенна!
Пересилаю тобі лист Іванни, прийшов на райком невдовзі, як ти поїхав від нас, не знаю, що там у ньому, а Гапочка напевне прочитав, бо конверт побував над парою… Привіт ще тобі од Варі. Якось зайшла сюди, в райком, розпитувала про тебе. Сказав я їй, що ти поїхав у Лебедин, а вона: "Той Лебедин, напевне, білий?" Кажу, що не знаю, не бував там. Але ось так ненароком ми вигадали для тебе Білий Лебедин. І тепер все мені видає, що ти не в тому реальному, а в якомусь Білому Лебедині. Варя чудова, я б охоче перебрався до неї, якби мій друг з Білого Лебедина не побував у її квартирантах до мене. І чи ж не я дорікав його за те? Хо–хо–хо!.. Повертаюсь із колгоспів пізно, стелю на просидженому дивані, лягаю спати без вечері, а вдосвіта вже на ногах, у дорозі. Либонь, нема необлаштованіших людей за нас, комуністів, і це, мабуть, триватиме ще довго, бо ніхто так не вміє ускладнювати своє життя, як ми. А колесо твоє крутиться під корчмою. Саму корчму я прикрив на час сівби, щоб не тремтіли руки у сівачів. Тепер і самому повечеряти ніде. І скупатись ніде. Вода у Бузі холодна–холодна. То правда, що ти навіть взимку мився у Бузі, мав там свою ополонку?"
А ще про Мальву писав, скупо, як про чужу…
Мальва живе в його кімнаті, їздить на його коні, править комуною. Горить молоко в матері, то Мальва в полі, не сходячи з коня, зціджує його, а сина доглядає стара Кожушна. Як потепліло, виносить його у ночвах на гойдалку й колише над прірвою. Немовля зовсім одвикло од хатньої колиски. Не інакше, як стара заповзялась виколихати з нього нового поета для комуни. Казано ж, старе — що мале. Та коли співають вавилонські півні, дитя впивається у той спів очицями. Радіє стара, прецінь з того, що Мальва її не безплідна, як подейкували, нехай запізно, а знайшлося у неї дитя. Отож і виносить його почванитись перед плодючим Вавилоном.
Коли Синиця заночовує в райкомі, то бачить Варю, та ходить повз райком на роботу. Раненько йде, Глинськ тільки–но пробуджується. У білих туфлях і в білому костюмі з отого найтоншого домотканого полотна (тринадцятка) й вибіленого–вибіленого. Либонь, у Глинську є гарні кравчині, бо костюм пошитий зі смаком, до талії, надає постаті тієї доброї стриманої граціозності, де поруч простота і скромність. З деяких пір Глинськ не терпить непманського фанфаронства в одежі, ба навіть у жіночій. Спостерігаючи за нею, Клим Іванович тримається поодаль од вікна (воно ж бо відчинене), але Варя й при цих застереженнях ніби відчуває на собі його погляд й ані разу не пройде, щоб не глянути на вікно. Посміхнеться в душі — колись вона мала звичку посилати у те вікно ледь помітне вітання. Клим Іванович про це не знає, лише здогадується, що так могло бути, і щоразу ловить себе на тому, що йому бракує зараз бодай ось такого вітання цієї жінки. Хто вигадав, що йому не можна закохатися у Варю Шатрову через такі й такі перестороги? Він–бо сам і вигадав… Ніде не написано для нього цих пересторог.
І ось одного ранку, всупереч усім своїм поглядам на це, він дозволив собі кричущу, як він гадав, непристойність: виставив Клима Синицю у вікні, півторарукого, обвітреного, жаркуватого й, мабуть, не такого вже й байдужого до цієї жінки. І ніякісінької уваги з її боку. Варя пройшла так, наче нікого не існувало поблизу, наче білі спалахи райкомівського бузку цієї ночі з'явилися не для неї, він ледве стримав Клима Синицю, щоб той не прорік своє "здрастуйте!" навздогінці, коли вона вже пройшла. Повторення чогось подібного могло б угамувати його назавше, тому він рішуче відмовився від отого стовбичення у вікні, а буквально наступного ранку вийшов з хвіртки Варі назустріч, зупинив її, привітався й викликався провести її до самої лікарні, хоч це йти ледве не через весь Глинськ.
— В райкомі зацвів білий бузок…
— Я помітила… Вчора зацвів. Цього року на тиждень раніше.
— Уже котрий ранок я бачу вас…
— І що? Хіба це так важливо для вас?
— Як вам сказати?.. Спочатку я не надавав цьому значення. Мало що може заснуватися в душі, коли вікно відчинене, а над Глинськом всю ніч кричать журавлі. Але мені стало необхідно бачити вас. Ні, я щось не те кажу, зовсім не те… Ті хвилини, коли ви проходите повз райком, залишаються зі мною на весь день. Ви тільки не гнівайтесь…
— І вам не страшно говорити таке Варі Шатровій? Колишній дружині…
— Варю, не треба про це, я все знаю. Від того справді важко звільнитись.
— Уже дванадцять років… — Варя зупинилась. Шия відкрита, груди також напіввідкриті, золотий медальйон на тихому ластовинні, а під ним камінь, тяж, біль…
І Клим Синиця каже:
— Я не знаю, як це сталося. З Климом Синицею… Та повірте, що він любить вас. Отак просто любить…
— Хто кого любить? — розсміялася Варя.
— Клим Синиця… Себто я. Той, хто раніше не вмів любити. Нікого. Ось яке, Варю, буває з людьми. З людиною… З Климом Синицею…