— Антоне Івановичу, просять вас.
Рубан вийшов, помітно знічений, розгублений. Натовп загув погрозливо:
— Ось хто силує нас до созу! З рідного поля хоче зігнати!
— До созу ніхто не силує. Се організація добровільна.
— Коли добровільна, то геть від нас! Самі дамо собі раду! Самі!..
— А ні — вивеземо з Вавилона на тачці, як пана Тисевича колись вивезли. Один чорт! — виступив старший Раденький, підбурюваний кимось хитрішим.
— Верніть Панька!
— Панька головою!
— Панька Кабанника! Не хочемо другого Боніфація! Та ще чужого.
— Зосю сюди! Кличте Зосю! Нехай забирається під три чорти разом із Рубаном!
Павлюкові сини кинулися було до ґанку, по Зосю, але Рубан вийняв наган і перегородив їм дорогу.
— Постріляю, гади, не посмієте підняти руку на Зосю. Досить з вас Боніфація.
Павлюки відступили, а юрба притихла, занишкла.
— Ходім, — звернувся Рубан до Фабіяна.
Зійшов із ґанку і рушив крізь натовп. За ним чимчикував Фабіян, що так чи інакше спричинився до всього цього — коли б не вийшов він на Татарські вали в нових чоботях, то Рубан, може, ніколи не опинився б у Зосі. Цап лише зараз прокинувся і крокував гордо — цей полюбляв процесії і загалом намагався не пропускати великих історичних подій. А вже за ним потяглися санні, кінні та піші переслідувачі, не уявляючи ще, куди йдуть.
— Що будемо робити, товаришу Рубан? Од них можна чекати чого завгодно. Вавилон має кров гарячу, коли його розбурхати. В ній і турок, і татарин, і лях — усе є. То не та собі спокійна Україна, як деінде. Тут уже, коли наволоч — то страшна. Очі виколе і не скривиться. Боніфація прибрано в одну мить. Тільки за те, що описав їхнє майно до фантиночки.
— Мене послано сюди не загравати з ними, а боротися, товаришу Хоробрий.
— Факт. Але становище вельми і вельми непевне. Бідноти майже нема. Ті лайдаки гріються собі на лежанках, а за нами бреде страшний Вавилон.
Проходили повз хату Петра Джури. Рузя відгорнула рядно на вікні і на привітання Рубана всміхнулася. Гріло Рубана і те, що Джури не було серед заколотників. Трактора він тримає в хаті, прорубав для нього окремі двері в стіні, спить біля нього, промовляє до нього, ніби до чогось живого. Рузя гадає, що то починається божевілля…
— Є в мене один геніальний план, Антоне Івановичу. Коли Джура погодиться…
— Який план? Як утекти?
— Ні, навпаки. Непомітно зникнути…
— Авжеж. Покличте в когось коня і майніть у комуну. Дайте знати Климу Синиці. Там загін самооборони. Нехай кине сюди. Вже як битись, то битись.
Тварини передчувають біду раніше, ніж люди. У цаповій голові, яка завше була переповнена безліччю найразючіших авантюр, блискавично визрів план утечі: піде собі, немовби до вітру, а всі знають, що він цього ніколи не робить на людях, а завше вибирає собі для того місцину глуху і затишну. В одну мить він обігнав Фабіяна, помітивши при тому, що од філософа залишилася сама лише тінь, тоді обігнав Рубана, який ступав фатально–спокійно — так ходять хіба що на смерть, і вже хотів було шмигонути в бокову вуличку, котра вела до Соколюків, де цап, власне, і збирався пересидіти сей історичний момент, але Фабіян миттю здогадався про намір хитрої бестії, кількома стрибками наздогнав зрадника, схопив його за бороду, яка на зиму відчутно погустішала, і повів прямісінько до сільради: Фабіян вважав, що присутність цапа діятиме на юрбу стримуюче, вже у самій його поставі є щось таке, що ушляхетнює.
— А ви даремно його затримуєте, — стиха зауважив Рубан.
І справді, це був найбезневинніший спосіб одірватися від переслідувачів. Фабіян гримнув на цапа по–своєму — агись! — так він проганяв його від столу, коли цап забувався, хто він, і норовив потягти зі стола шматок, призначений для хазяїна. Цап повернув у глинище, місцину непривітну і всіма забуту взимку. Фабіян і собі задріботів за ним, а звідтіля вже вони обидва майнуть куди слід. У юрбі, що тяглася повз глинище під гору, злораділи з цього вчинку Фабіянів.
— А гляньте, куме, вже й Фабіяни його кинули. Тепер він один як палець.
— Одначе, як вони швидко збраталися з ним. Одним миром мазані. Обох треба наладити з Вавилона.
— А цап — їхній прихвостень…
— Іще не знати, що то за цап, — втрутилася в розмову стара Лободиха. — Може, сам чорт у ньому сидить. Ви помітили, свате, що без нього ніде вода не освятиться? На храмах є, на сходках є, підіть на гойдалку — і там він. Усюдисущий. А чому? Та тому, свате, що цап давно вже з ними заодно. Святий хрест!
— То ви вже, свахо, через лад. Просто собі скотина, та й годі.
— Але ж яка скотина! Мало того, що огидна, сниться затяжілим жінкам, але й небезпечна. Повірте, свате, що ми сьорбнемо горя через нього.
— Всі лиха наші будуть ось від кого, коли не спекаємось його…
То вже про Рубана, який у міру наближення до сільради наддавав ходи, все настійливіше дерся на засніжену гору.
На ґанок вибіг Савка, заспаний, переляканий, ще й не отямився, не встиг навіть засміятися.
— Бунт??? — і розсміявся, зовсім роззброївши передніх.
Рубан зачекав, щоб натовп зупинився, вгамувався. Іще над'їхав Бубела на однокінних санчатах, став собі збоку, вичікував, ніби й не встрявав у все; з бічної вулички виголилися Данько з Лук'яном, менший Соколюк підняв шапку, привітав Рубана здалеку, тихі Скоромні бігли сюди, аж парувало з них, гадали, мабуть, що спізнилися до чогось дуже важливого. Рубан обвів натовп пильним поглядом. Савка втупив очі в Панька Кочубея, гадаючи, що все те затіяв він. Панько не витримав Савчиного погляду, сплюнув, заховався за чиєюсь спиною.
— Хто хоче говорити, прошу сюди, на ґанок, — стиха сказав Рубан.
Заходилися шукати, хто б міг вийти на ґанок, пробували випхати зі своїх рядів то того, то того, але всі огиналися. Коли ж дійшло до Панька Кочубея, він буркнув роздратовано Раденьким:
— А–а, які з ним розмови! Не признаємо його над собою, і все!
— Що із ним панькатись?! — вигукнув з коня козівський чоловік. — В'яжіть його, кладіть на сани та за Вавилон!
— Чого ж стоїте? В'яжіть! — мовив Рубан, скинувши наперед руки. — Але всього Вавилона вам не зв'язати. Подивіться, скільки вас тут. Жменька. А Вавилон великий. Вавилон піде з нами. Я певен. Інакше б на біса робили ми революцію? Щоб сплодити ненажерливе кодло глитаїв? Ні, братове, ви своє віджили, і не зв'язати вам рук цілому народові. А мені одному — будь ласка…