Фабіян із цапом, і кожен зокрема, частенько бували в Боніфацієвій хаті й раніше, а Рубан тут уперше. Маленького Боніфація колихала якась бабуся, одна з тих бездомних бабусь, котрими кишів Вавилон, — вони нічого не мали й нічого не приробили за ціле життя, наймалися глядіти чужих діток, дерти пір'я, прясти, чиї пальці могли ще рухати веретено, а то й просто впрошувалися погрітися день–другий. Бабуся співала над Боніфацієм колискової, коли ця захмеліла компанія зайшла до хати, напускаючи холоду і страху, — бабуся перехрестилась, побачивши цапа біля самої колиски.
Зося посадовила гостей, сказала бабусі, щоб та дала вечеряти, сама взяла з колиски Боніфація, присіла з ним на стільчику.
— Не плакав?
— Ні, ні! — закричала бабуся, готуючи запасного каганця для комори.
Зося нагодувала немовля, поклала в колиску на вервечках, попросила Рубана, щоб той заколихав Боніфація, взяла миску і побігла в погріб у самій кофтині. Внесла антонівок у капусті, сказала, що ніхто не вмів робити такої квашенини, як її Боніфацій, усі уповноважені з Глинська куштували його квашення, а вам, товаришу Рубан, доведеться покуштувати його антонівок зараз, у погребі ще є непочата діжечка, і взагалі Боник любив усього настаратися на зиму і на весну.
Бабуся захитала на те закутаною білою головою, еге ж, так, так, вона щойно бачила в коморі два лантухи петльованки, діжечку солонини, кільканадцять вінків часнику та цибулі на кілочках, велетенські папуші тютюну турецького, а ще ж є погріб мурований, ще є клуня, дровітня, хлівець — ще там скільки добра. Боніфацій любив мати дещо про запас, сам завше заздрив на велике багатство і мріяв про нього.
Бабуся впилась од першої чарки і пішла спати на піл. Цапа (йому перепало кілька антонівок із капусти) спровадили в сіни. На превелике щастя, в сінях лежав перекинутий солом'яний кіш з–під борошна чи збіжжя, цап пірнув туди, вгрівся і заснув. Фабіян облюбував собі лаву (він сам ці лави робив і частенько на них спав). Гостеві Зося поступилася ліжком. Вона допомогла йому зняти чоботи і, либонь, поцілувала в чуба — Рубан точно не пам'ятав, а сама взяла маленького Боніфація і вляглася з ним на печі. Фабіян хріп на лаві. Рубан спав тихо, тільки Зося все скидалася на печі до дитини. Могла б засвітити каганця, але боялася, вікна незавішені, знадвору все видно, хтось вештався попід вікнами, боялася, що то Боніфацій. Рубан гарний, чубатий, дуже приємно сміється, ноги в нього не тхнуть потом, онучі білі, як хустиночка в Боніфація, — ген як доглядає Рубана стара Кожушна. Звати його також гарно: Антон, Антоша по–хатньому… Йому за тридцять, а Зосі ще гей–гей до тридцяти. Через який місяць–другий, коли захоче, нехай переходить сюди, хоч стає на квартиру, а хоч як — навіщо платити Кожушній, коли тут усе готове… Так роздумувала собі на печі, а хтось усе чалапав та чалапав попід вікнами. Змалку боялася померлих і зараз не може заснути, вслухалася в те чалапання. Коли вкладала Рубана, то він щось сховав під подушку, може, розбудити його, нехай піде перевірить. Старі кажуть, що Боніфацій буде приходити, доки не переховають його з відлюддя на цвинтар, до батька та матінки. Втихло, лише треті півні прогнали нещасну душу. Ледь торкнулася пучками пальців немовляти у сповиванці — було тепленьке, і заснула сторожко, як сплять матері.
Розбудив Зосю голос не то на вигоні, не то в подвір'ї. Забула про своїх нічліжців, метнулася з печі до вікна, закладеного до половини загатою. Бабуся і собі зірвалася з полу, зашепотіла молитву супроти всілякої напасті.
Дивно, що б тут робити Раденьким, Матвію Гусаку з двома доньками–перестарками, старому Лободі з хутора? І були тут старі й малі, товпилися купою. Явтух із Прісею, благочестивою, тихою. Кілька невідомих людей на санях, не то з Прицького чи Козова, раніше Зося ніколи не бачила їх.
Уздрівши її у вікні, якийсь парубійко в заячій шапці загаласував, наче йому наступили на мозоль:
— Зося, Зося у вікні!
Там спалахнув регіт, галас, а Зося все ще не могла збагнути, що б те могло означати. Раденькі в однакових рудих кожушках і в шапках решетилівських, а Гусакові дівки вирядилися, наче до свята, — в шовкові хустки, в чобітки сап'янові, в кожушки білі, як сніг.
Павлюкові сини розчинили ворота, і натовп вповзає у подвір'я. І тут Зося збагнула, що сталося щось вельми прикре для неї. Розбудила Рубана, тоді майже силоміць стягла з лави Фабіяна, який не звик вставати о такій порі.
Рубан похапцем взувся, одягся, лише тоді підійшов до вікна.
— Виходь на громаду! — кинули йому передні.
Було щось схоже на бунт, Рубан дістав з–під подушки нагана, поклав до кишені. Ті, надворі, були без зброї, але по їхніх позах, сповнених виклику, по очах з–під насуплених шапок, по всій колотнечі неважко було прочитати, що вони збіглися сюди не з добрими намірами.
"Невже захопили сільраду?" — перше, що подумав Рубан.
Пошукав серед них Савку Чибіса — не було виконавця, напевне, вбили Савку і прийшли сюди по його, Рубанову, душу.
— Як ви гадаєте, чого їм треба тут, Фабіяне?
— Зараз, — сказав Фабіян і виткнувся до вікна.
— Гей, де ви там? Виходьте! Покажіться людям та Господу Богу. Хай побачать, хто править тепер Вавилоном! — То був добре поставлений голос чи не самого Панька Кочубея.
Вже заступили собою й вікна, чого доброго, почнуть сунути в хату.
Зося зняла з печі маленького Боніфація, металася з ним по хаті боса, в сорочці:
— Ой божечку, чого ж їм від нас?..
Фабіян загубив окуляри, а без них він нічого не важив.
А там галасують:
— Виходьте, вершителі! Ми знаємо, що ви тут!
— Ось хто звів зі світу Боніфація! Вони!
Нарешті Фабіян знайшов окуляри, вибрався в сіни, витрусив цапа з коша і, рвучко відчинивши двері, випхав його поперед себе на ґанок. Регіт сколихнув юрбу, цап дивився, сповнений неприхованого презирства до тих, через кого мусив залишити такого вгрітого коша. За цапом вийшов і Фабіян, достоту пом'ятий, усе ж не полишений філософської зверхності над юрбою. Вклонився шанобливо:
— До ваших послуг, добродії. Се я.
— На біса ти нам здався! Ми тебе знаємо, як облупленого.
— Рубана нам!
Фабіян повернув голову в бік сіней, зберігаючи рівновагу в голосі: