"Ні, – неохоче заперечив його мозок. – Не смола. Ти знаєш, чим є та чорнота. То ніщо. Зовсім ніщо. Вони пожирають не тільки поверхню злітної смуги".
Було щось злонавмисно-радісне в їх поведінці. Вони перетнули одне одному дорогу, залишивши чорне, вихилясте Х у дальнім кінці руліжної смуги. Вони підстрибнули високо в повітря, зробили якийсь карколомний перехресний маневр, а потім помчали прямо до літака.
Побачивши це, Браян закричав, і Нік поруч з ним закричав. Лиця таїлися під поверхнею цих прудких м'ячів – лиця чужинецьких потвор. Лиця ті мерехтіли, і смикалися, і коливалися, наче витворені світінням болотяного газу. Очі в них були лише якимись недорозвиненими ямками, але пащі величезні: півокруглі печери, всіяні рядами гризьких, мерехтливих зубів.
Вони жерли по ходу, сточуючи вузькі смуги цього світу. На дальній руліжці стояла автоцистерна "Тексако". Ленґоліери накинулися на неї, високошвидкісні зуби заджерготіли, захрумкали, випнувшись із їхніх розмитих тіл. Вони пройшли крізь машину без затримки. Один з них прорив шлях прямо крізь задні колеса, і на коротку мить, перед тим як колеса сплющилися, Браян побачив контур того, що той прогриз, – точно мишача нірка в плінтусі з якогось мультика.
Інший високо підстрибнув, зникнувши на мить поза коробчатою цистерною "Тексако", а потім рвонув прямо крізь неї, залишивши по собі окільцьовану металом діру, з якої мутно-бурштиновим потоком ринуло авіаційне пальне. Вдарившись об землю, вони підскочили, немов на пружинах, знову розійшлися навхрест і помчали до літака. Реальність поза ними шарувалася вузькими смугами, шарувалося всюди і все, чого вони торкнулися, а з їх наближенням Браян усвідомив, що вони розчахують дещо більше за цей світ – вони розтуляють всі глибини вічності.
Вони досягли краю бетонного поля і призупинилися. Задригалися в нерішучості, наче ті стрибаючі кульки, що в старих кінофільмах скакали по словах для тих, хто бажав підспівувати[163].
Потім вони розвернулися і рвонули в новому напрямку.
Рвонули в напрямку Креґа Тумі, котрий стояв, дивлячись на них, і верещав на весь білий світ.
З величезним зусиллям Браян розірвав заціпеніння, що було його скувало. Штурхнув ліктем Ніка, який усе ще застигло стояв нижче нього.
– Гайда!
Нік не поворухнувся, і Браян вдарив його ліктем знову, цього разу дужче, поціливши просто в лоба.
– Гайда, я сказав! Воруши сракою! Ми забираємось звідси!
Тепер уже нові чорні й червоні кулі з'явилися на краю аеродрому. Вони стрибали, танцювали, кружляли… а потім помчали до них.
20
"Ти не зможеш втекти від них, – казав його батько. – Бо вони мають такі лапки. Такі маленькі, прудкі лапки".
Проте Креґ спробував.
Він сахнувся й кинувся до терміналу, на бігу кидаючи назад перекривлені гримасою жаху погляди. Тільки туфлі стукотіли по бетону. Залишивши поза увагою "Боїнг-767" "Американської гідності", який тепер знову розвертався, він біг натомість до багажної платформи.
"Ні, Креґу, – промовив його батько. – Ти думаєш, ніби біжиш, але це не так. Знаєш, що ти насправді робиш – ти ШМИГЛЯЄШ!"
Позаду нього прискорилися два "м'ячики", з необтяжливою, радісною швидкістю скорочуючи відстань. Вони двічі збіглися навперехрест, просто тобі парочка нарваних хвастунів у мертвому світі, залишаючи по собі різкі штрихи чорноти. Кулі покотилися за Креґом, тримаючи між собою проміжок приблизно сім дюймів, утворюючи поза своїми тілами щось на кшталт негативної лижної колії. Вони догнали його за двадцять футів від багажного конвеєра і за якусь мілісекунду зжували його ступні. Ось щойно його тупотливі ноги шмигали тут. А ось раз, і Креґ став на три дюйми коротшим; його ступні разом з дорогими лоферами "Баллі"[164] просто перестали існувати. І жодної крові; ленґоліери у своєму випалювальному поході бігом припекли його рани.
Креґ не зрозумів, що його ступні перестали існувати. Він тупотів далі на обрубках щиколоток, а коли перший біль почав порскати йому вгору по ногах, ленґоліери розвернулися в крутому віражі й пліч-о-пліч покотилися назад. Цього разу двічі перехрестилися їх шляхи, залишивши обмежений чорнотою серпик бетону, наче контур місяця в дитячій книжечці-розмальовці. І цей місяць-молодик почав потопати, тільки не в землі – бо, здавалося, більше нема землі довкола нього, – а занурюватися зовсім у ніщо.
Цього разу ленґоліери бездоганним тандемом підскочили вгору й обчикрижили Креґа по коліна. Він осів, усе ще намагаючись бігти, потім упав ницьма, хвицаючи куксами. Дні його тупотливого шмигляння добігли кінця.
– Ні! – закричав він. – Ні, татуню! Ні! Я буду хорошим! Будь ласочка, прожени їх геть! Я буду хорошим, КЛЯНУСЯ, Я БУДУ ХОРОШИМ ВІДТЕПЕР І ДАЛІ, ТІЛЬКИ ПРОШУ, ПРОЖЕНИ ЇХ ГЕ…
Тоді вони знову кинулися на нього – лопочучи белькочучи фурчачи скиглячи, – він встиг побачити, немов у миттєвому мутному кадрі, машину їхніх угризливих зубів і відчув гарячі міхи їхньої шаленої, сліпої життєздатності, і тепер уже вони почали його шматувати безладно.
Остання його думка була: "З якого дива маленькі, прудкі лапки? Нема в них ніяких ла…"
21
Тепер з'явилися десятки цих чорних створінь, і Лорел зрозуміла, що скоро їх буде сотні, тисячі, мільйони, мільярди. Навіть попри ревіння реактивних двигунів крізь відчинені двері, коли Браян відірвав "767-го" від трапа і від крила дельтівського лайнера, Лорел чула їхнє скімливе, нелюдське виття.
Кінець злітної смуги 21 перетинали великі вихилясті переплетіння чорноти – а потім ті сліди, коли кулі, сходячись, помчали до Креґа Тумі, різко збочували в бік терміналу
"Здогадуюся, що їм не дуже часто трапляється живе м'ясо", – подумала вона і раптом відчула потяг блювати.
Після одного останнього, недовірливого погляду Нік Гопвел затріснув передні двері і наглухо їх замкнув. Він вирушив по проходу непевними кроками, хитаючись з боку в бік, наче п'яний. Обличчя в нього було – суцільні очі. По підборіддю струменіла кров; він глибоко прокусив собі нижню губу. Нік обхопив руками Лорел і втопив своє палаюче обличчя в ту улоговинку, де її шия зустрічалася з плечем. Вона обняла його і міцно стиснула.
22
У кабіні Браян швидко, як лишень наважився, додав форсажу і погнав "767-й" по руліжній доріжці з ледь не самовбивчою швидкістю. Східний край аеропорту тепер був чорним від куль, що дедалі прибували; кінець злітної смуги 21 уже цілком зник, щезав і світ поза нею. Тепер у тому напрямку під низьким склепінням білого, нерухомого неба лежав світ продертих чорних кривуль і повалених дерев.