17
Світлодіодний індикатор, досягши позначки 21 000 фунтів, почав уповільнюватися, а коли перевищив 22 000, то вже майже зупинився. Браян зрозумів, що відбувається, і швидко клацнув два тумблери, заглушивши гідравлічні насоси. "Боїнг-727-400" віддав їм усе, що мав: трохи більше 46 000 фунтів авіаційного пального. Цього мусило вистачити.
– Добре, – промовив він, підводячись.
– Що добре? – перепитав Нік і також підвівся.
– Ми від'єднуємося й забираємося звідси нахер.
Дедалі наближаючись, той шум уже досяг оглушливого рівня. До хрумкання, жвакання й верещання трансмісії домішалися звуки падіння дерев, руйнування будівель, якраз перед тим, як вимкнути насоси, Браян почув тріскотливе рипіння, а потім низку глибоких сплесків. Мабуть, міст провалився в ту річку, яку бачив Нік, уявив собі він.
– Містер Тумі! – раптом закричала Бетані. – Там містер Тумі!
Нік поперед Браяна вискочив крізь двері у перший клас, але вони разом встигли вчасно, щоби побачити, як Креґ перевалькувато човгає по руліжній доріжці. Їхній літак він повністю ігнорував. Скидалося на те, що його метою був обмежений парою перехрещених руліжок порожній трикутник трави.
– Що він робить? – видихнув Руді.
– Не переймайтеся ним, – сказав Браян. – У нас геть нема часу. Ніку? Спускайтеся трапом попереду мене, потримаєте мене, поки я від'єднаю шланг.
Браян почувався людиною, яка стоїть голою на пляжі, в той час як на обрії постає горбом і мчить до берега хвиля цунамі.
Нік супроводив Браяна вниз і знову потримав його за ремінь, поки той, перехилившись, крутив, від'єднуючи, шланг. За мить він його відчепив і кинув на бетон, де той глухо брязнув насадкою сопла. Браян затріснув люк паливного бака.
– Гайда, – сказав він, коли Нік підтягнув його назад. Обличчя в нього було землисто-сірим. – Давайте забиратися звідси.
Але Нік не поворухнувся. Він застиг на місці, вп'явшись очима в схід. Його шкіра набула кольору паперу. На обличчі застиг вираз якогось гіпнотичного жаху. Верхня губа тремтіла, і в ту мить він мав вигляд занадто переляканого, аби загарчати, пса.
Браян спроквола, чуючи, як, немов заіржавілі дверні завіси, риплять жили в його шиї, повернув голову в тому напрямку. Він повернув голову і дивився, як ленґоліери нарешті виходять з-за лаштунків на відкриту сцену.
18
– Отже, ви розумієте, – сказав Креґ, підійшовши до порожнього крісла в голові стола і чекаючи, поки всядуться інші присутні, – що брокери, з якими я мав справу, були не тільки недобросовісними; багато з них насправді були підсадними агентами ЦРУ, чиє завдання полягає в контактах і введенні в оману саме таких банкірів, як я, – людей, які шукають, чим хутко наповнити худенькі портфелі цінних паперів. На їхнє переконання, сама мета – недопущення комунізму в Південній Америці – виправдовує будь-які доступні засоби.
– Яких процедур ви дотримувалися для перевірки цих партнерів? – запитав огрядний чоловік у дорогому синьому костюмі. – Ви користалися послугами якоїсь компанії, що страхує облігації, чи ваш банк наймає якусь специфічну фірму для дослідження подібних операцій?
Кругле, щокате обличчя Синього Костюма було ідеально виголеним; його щоки пашіли або добрим здоров'ям, або завдяки сорока рокам шотландського віскі з содовою; його очі були нещадними скабками синього льоду. Прекрасні то були очі; батьківські очі.
Звідкілясь – далеко від цього конференц-залу, розташованого на другому від верхівки поверсі "Пруденційного центру", – до Креґа долетів якийсь несамовитий галас. Дорожнє будівництво, подумав він. У Бостоні постійно розбудовують якісь шляхопроводи, і він підозрював, що здебільшого в цьому нема жодної потреби, у більшості випадків це та сама стара-престара тема – безсоромні залюбки отримують зиск з довірливих. Це не має до нього жодного стосунку. Абсолютно ніякого. Його робота – вести справу з чоловіком у синьому костюмі, і він не міг дочекатися, коли почне.
– Креґу, ми чекаємо, – сказав президент його власної банківської установи. Креґ на секунду здивувався – участі містера Паркера не планувалося в цій зустрічі, – але потім здивування захлеснуло відчуттям щастя.
– Взагалі ніяких процедур! – радісно закричав він у їхні шоковані обличчя. – Я просто купував, купував і купував! Я ВЗАГАЛІ… НЕ… ДОТРИМУВАВСЯ… ЖОДНИХ… ПРОЦЕДУР!
Він уже було збирався продовжити, щоб детальніше розвинути цю тему, та тут його зупинив якийсь звук. Цей звук був не за милі звідси; цей звук був близько, дуже близько, можливо, в самому конференц-залі.
Якесь жвакання зі звискуванням, ніби сухими, голодними зубами.
Раптом Креґ відчув люту потребу подерти трохи паперу – будь-який папір би згодився. Він потягнувся по блокнот перед собою на столі, але блокнот зник. Так само й стіл. Так само й банкіри. Так само й Бостон.
– Де я? – запитав він мізерним, розгубленим голоском і роззирнувся. Раптом він зрозумів… і раптом він побачив їх.
Ленґоліери прийшли.
Вони прийшли по нього.
Креґ Тумі заверещав.
19
Браян їх побачив, але не міг зрозуміти, що саме він бачить. Якимсь дивним чином вони ніби не піддавалися роздивлянню, і він відчував, як його ошелешений, перевтомлений мозок намагається змінити отримувану інформацію так, щоб перевести те, що з'явилося в кінці злітної смуги 21, у щось таке, що він здатен зрозуміти.
Спершу там було тільки дві фігури, одна чорна, а інша темно-червона, томатова.
"Вони мають форму м'ячів? – з сумнівом запитував його мозок. – А чи можуть вони бути м'ячами?"
Щось немов дійсно вголос клацнуло всередині його голови, і вони стали м'ячами, схожими на пляжні м'ячі, але м'ячами, які брижилися й здувалися, а потім надималися знову, немов він дивився на них крізь марево розжареного повітря.
Вони викотилися з високої мертвої трави в кінці злітної смуги 21, залишаючи за собою прокоси чорноти. Чомусь вони косили траву.
"Ні, – неохоче заперечив його мозок. – Вони косять не тільки траву, і ти це розумієш. Вони викошують набагато більше, ніж просто траву".
Поза ними залишилися вузькі смуги досконалої чорноти. І тепер, коли вони грайливо помчали по білому бетону наприкінці злітної смуги, за ними так само залишалися вузькі темні колії. Вони блищали, як смола.