– Чому ти не дивишся на мене? Ти вдаєш, ніби я не існую?
– Ні, Чарлі, – прошепотіла вона. – Я вдаю, ніби я не існую.
Коли я доторкнувся до її плеча, вона напружилася й затремтіла, але я притяг її до себе. І тоді це сталося. Воно почалося гудінням у моїх вухах… деренчанням електричної пилки… десь далеко. Потім холод: руки й ноги стали колючими, пальці заніміли. Несподівано я відчув, що на мене хтось дивиться.
Різке перемикання сприйняття. Я побачив із якоїсь точки в темряві за деревом, як ми лежимо в обіймах одне одного.
Я підняв голову й побачив хлопця років п'ятнадцяти або шістнадцяти, який припав до землі поблизу.
– Гей ти! – крикнув я.
Коли він підхопився на ноги, я побачив, що його штани розстебнуті й він виставив те, що було під ними.
Я підхопився на ноги, й він зник у темряві.
– Ти його бачила?
– Ні, – сказала вона, нервово розгладжуючи спідницю. – Я не бачила нікого.
– Він стояв тут поруч. Дивився на нас. Так близько, що міг доторкнутися до тебе.
– Чарлі, ти куди?
– Він не міг відійти далеко.
– Облиш його, Чарлі. Це не важливо.
Але для мене це мало вагу. Я побіг у темряву, спотикаючись об здивовані пари, але так і не зміг з'ясувати, куди він подівся.
Що більше я думав про нього, то гіршим ставало нудотне почуття, яке опановує людину перед втратою свідомості. Я почувався так, ніби заблукав у великій невідомості. Але потім я опанував себе й повернувся туди, де сиділа Аліса.
– Ти його знайшов?
– Ні, але він там був. Я бачив його.
Вона подивилася на мене дивним поглядом.
– З тобою все гаразд?
– Через хвилину… думаю, все буде окей… Це кляте гудіння у вухах.
– Мабуть, ходімо звідси.
Коли ми поверталися до її помешкання, я бачив у своїй уяві лише того хлопця, який присів у темряві, й на секунду переді мною зблиснуло те, що він спостерігав: ми двоє в обіймах одне в одного.
– Ти не хочеш зайти до мене? Я зготую каву.
Я хотів би, але щось застерегло мене від цього.
– Краще ні. Я повинен багато чого зробити сьогодні ввечері.
– Чарлі, я щось не так сказала або вчинила?
– Звичайно, ні. Мене лише обурив той хлопець, який підглядав за нами.
Вона стояла біля мене, чекаючи, коли я її поцілую. Я обняв її, але тут це сталося знову. Якщо я швидко не відійду від неї, то знепритомнію.
– Чарлі, ти здаєшся хворим.
– Ти бачила його, Алісо? Ти не могла його не бачити…
Вона похитала головою.
– Ні. Було дуже темно. Але я переконана…
– Мені треба йти. Я зателефоную тобі.
І перш ніж вона змогла мене зупинити, я відірвався від неї. Я мусив покинути цей будинок, поки все не навалилося на мене.
Думаючи про це тепер, я переконаний, що то була галюцинація. Доктор Штраус вважає, що емоційно я досі перебуваю в підлітковому стані, коли близька присутність жінки, думки про секс навіюють тривогу, паніку, навіть галюцинації. Він має таке відчуття, що мій швидкий інтелектуальний розвиток примусив мене думати, ніби я спроможний жити нормальним емоційним життям. Але я повинен змиритися з фактом, що страх і хвилювання, які опанували мене в тих сексуальних ситуаціях, засвідчили, що емоційно я ще підліток – сексуально недорозвинений. Думаю, він має на увазі, що я не готовий до взаємин із такою жінкою, як Аліса Кінніан. Ще не готовий.
20 травня
Мене примусили покинути пекарню. Я знаю, з мого боку було дурним чіплятися за минуле, але я не міг так просто розлучитися з цією будівлею, цегляні стіни якої були завжди притрушені білим борошном і розпечені жаром… Це був мій дім.
Що я зробив такого, чому вони зненавиділи мене?
Я не можу звинувачувати Доннера. Він мусить думати про свій бізнес і про інших працівників. А проте я любив його більше, аніж власного батька.
Він викликав мене до свого кабінету, прибрав папери й рахунки з єдиного стільця, що стояв біля його письмового столу, й, не дивлячись на мене, сказав:
– Мені треба поговорити з тобою. Сьогодні день нічим не гірший за інші.
Тепер це здається дурним, та, коли я сидів там, дивлячись на нього, – низенького, кругловидого, зі сплутаними коричневими вусами, що комічно нависали над його верхньою губою – мені здавалося, що на цьому стільці сидимо ми обидва, колишній Чарлі й сьогоднішній, злякано чекаючи, що скаже старий містер Доннер.
– Чарлі, твій дядько Герман був моїм добрим другом. Я дотримав обіцянки, яку йому дав, що ти завжди матимеш роботу, незалежно від того, які мені доведеться переживати часи, добрі чи погані, й ти завжди матимеш зайвий долар у кишені і матимеш, де прихилити голову в цьому домі, не боячись, що тебе звідси виженуть.
– Пекарня мій дім…
– І я ставився до тебе як до власного сина, що віддав своє життя за цю країну. І коли Герман помер – скільки було тобі років? Сімнадцять? Але ти був більше схожий на шестирічного хлопчика – я заприсягнувся собі… я сказав, Артуре Доннер, поки ти матимеш пекарню і власний бізнес, ти дбатимеш про Чарлі. Він повинен мати місце, де працюватиме, ліжко, в якому спатиме, і хліб у роті. Коли вони вирішили віддати тебе до притулку Воррена, я сказав їм, що ти працюватимеш у мене і я потурбуюся про тебе. Ти не переночував у тому місці навіть однієї ночі. Я надав тобі кімнату, і я тебе доглядав. То чи виконав я свою врочисту обіцянку?
Я кивнув головою, але міг бачити з того, як він згортав і розгортав свої рахунки, що він має проблему. І хоч як мені не хотілося знати, про що йдеться, я знав:
– Я намагався працювати добре…
– Я знаю, Чарлі. Із твоєю роботою все було гаразд. Але щось трапилося з тобою, і я не розумію, що саме. І не тільки я. Усі говорять про це. Вони приходили до мене з десяток разів протягом останніх кількох тижнів. Усі вони невдоволені. Чарлі, я змушений попросити тебе, щоб ти пішов від мене.
Я спробував зупинити його, але він похитав головою.
– Ціла делегація прийшла до мене учора ввечері. Чарлі, я повинен зберегти свій бізнес.
Він дивився на свої руки, перекладаючи папери туди й сюди, ніби сподівався знайти на них те, чого раніше там не було.
– Пробач мені, Чарлі.
– Але куди ж я піду?
Він уперше подивився на мене відтоді, як ми увійшли до його затишного кабінету.
– Ти знаєш так само добре, як і я, що робота тут тобі більше не потрібна.