Отакі-то бояри весільні. Та ще більше весільної дружини. Годі й вилічувати їх усіх: піддружбів, піддружок і світилок та силу-силенну інших.
Як дівчата вінок вили, старостині, княгині Федька й Олександра заходилися біля коровая.
Розчину робила сама княгиня Ганна, князя Семена мати. А старостині місили. Заки до роботи забралися,, пили вино й по мірці вливали теж у розчину.
— Хай коровай теж веселий буде! — казала княгиня Олександра. І, пісень обрядових співаючи, взялися місити коровай. Замісили. А заки тісто росло, забавлялися.
— Виросло вже тісто на славу,— сказала княгиня Федька,— до діла, свахи!
Виробили коровай великий-великий і взялися робити прикраси до нього.
, Серед співів всадили коровай у піч. А музика як ударить. Гей. у танець у кого охота, в кого ноги здорові! А пісня голосить:
"А в городці, в новесенькім Розвивається зілля, У нашого князя Семени Зачинається весілля. Бог йому дає ' І допомагає, .
Хоч батенька не має"... Виймають коровай із печі. Удався на причуд! Не диво, що всі зраділи: х
"Ой" вдався нам коровай. Ой, вдався, Ой, ясний, красний, Як місяченько, / Як яснеє соненько!"
Аж тут князь Василь ударив голим мечем у стелю й закликав:
— Батьку-мати, йдіть сина на посаг саджати! А мати княгиня як ударить у плач:
— Ой нема батенька рідного! Воріженьки люті життя йому взяли! Нема мого Михася, не бачити йому сина на посазі та й не благословити!
А староста князь Василь:
— Та що ви говорите, стрийно?! Стрийко бачить Семёнка й благословить його з неба. А тут на землі заступить його князь Тверський.
Свахи й весільні гості співали:
"Сусідоньки, голубоньки, Сходітеся докупоньки. Підемо ми подивитися, Як сирітонька плаче:
"Нема батечка рідненького, , >
Нема кому поклонитись, На посаг випросити!" Поклониться сусідові, Як рідному батенькові".
Княгиня Ганна ледве здержала сльози. І самому молодому якось важко стало.
Аж князь Василь узяв князя Семена за руку й привів перед неньку та перед князя Михайла, що батька заступав.
— Батьку, мати,— говорив князь Василь,— оце перед вами ваш син стає й просить вас, коли чим-небудь і коли-небудь уразив, простіть йому та поблагословіть його на новий шлях, на життя нове. А пісня говорила: ~ <
"Грайте, музики, різко. — Кланяйся, князю Семене, низько,
Як вітцю, матінонці Так і всій родинонці, Так близьким сусідонькам, Як маленьким дітонькам, І тяжким вороженькам".
Князь Семен поклонився неньці й заступникові батька тричі, а потім упав їм до ніг. А пісня питала:
"Кому поклін складаєш, Коли батька не маєш?"
І відповіла за молодого:
"Поклонюся чужому, Здасться мені, що свому!"
І посадили молодого на посазі. Коло нього сів князь Василь, як староста, а далі княгині Федька й Олександра, старостині. По другому боці стола сів князь Семен, княгині Федьки чоловік, як другий староста,. а за ним свашка" князівна Оля*, а за нею дружбове й решта весільних. Співали, веселилися. Аж княгиня Ганна за піснею та за мовою щирою своє вдовине горе забула.
Так було в світлицях, призначених для гостей молодого. А в цьому самому часі й його молода в своїх світлицях, між гістьми своїми, нім на посаг сісти, теж благословення просить. І теж не в батечка рідненького. На його місці біля ненечки засів князь Іван Кобринський. Молода благословення просила, а пісня співала:
"Схилилася вишня
Від верху до кореня,
Поклонися, Настусечко,
Через стіл родонькові!
На стіл головку клонить,
А під стіл сльози ронить
До сирої землиці,
До білесеньких ніжок.
Кланяйся, Настусю,
Старому й малому
У батьківському дому,
Бо вже більше не будеш, '"і
Батьків дім позабудеш —
Тільки твого поклону, Що в батьківському дому". І впала князівна Настуся тричі до ніг ненечці ріднесенькій, і тричі впала до ніг князеві Іванові Кобринському, що батенька заступав. І каже князь Іван поважно, і каже ненечка крізь сльози: — Хай тебе, дитинонько, Бог благословить!
І цілує Настусечка в губи князя Івана, і припала до губ ненечки коханої.
А пісня голосить:
"Наша Настуся-сирітонька, Бо батенька не має, А її батенько у Богонька, Перед Богом лежить, Та й у Бога проситься: "Ой пусти ж мене, Боже, Хай злізу, хай погляну, Чи добре дитя наряджають, На, посаг саджають". , А як Настуся кланялася, пісня питалася:
"Ой, кому ж "ги, Настусечко, Поклонець складаєш, Коли батенька рідного Дома вже не маєш?" "Ой, є в мене Родиноньки не мало, Буду їй кланятись, Щоб за батенька стало", х "Ой не стане, Настусечко,
Не стане, Вже твій батенько На білі ніжки не встане!"
Потім Настуся тричі поза стіл ходила й до кута кланялася. І сіла на посазі, дорогими килимами накритому. Заспівали їй:
"Знати-Настусечку, Знати сирітоньку, Бо її віночок Весь із фіялочок,
А її батенько х
Перед богом служить, Ясним світлом горить, 1 Милого Бога просить:
"Пусти ж мене, Боженьку, Із хмарою на села, З дрібним дощем на землю, 3 ясним сонцем. Віконцем ,
Нехай я подивлюся.
На своє дитяточко,
Хто йому справить весіллячко".
"Справлять йому люди,
Жаль батенькові буде".
Служба внесла дорогі вина й мед та осухи зі сиром. Сама молода припрошувала всіх дівчат, що, мов маків цвіт, стіл обсіли. Дівчата гости-лися та приспівували. А музика духу додавала. Дружба Богдан Рога-тинський попрохав Настусю в танець. За молодою й усі дівчата встали від столу й теж пішли до танцю.
А за столом на їх місце засіло жіноцтво.
Вечоріло.
Тоді староста князь Юрко Гїронський закликав:
— Гей, посланці, час до молодого з даром від молодої та з грамотою йти.
І станули попереду музики, за ними посланці, а за посланцями дівчата. Настуся принесла сорочку, свахи звинули її, зв'язали стьожками, а поза стьожками позастромлювали барвінок. Потім вложили сорочку в середину тригільчатої різки теж прикрашеної барвінком, вівсом і стрічками. У споді прив'язали звинений пергамент, наче то лист від молодої до молодого. І віддали сорочку посланцям. Посланці взяли зі собою й бутлю меду та скляницю. Музики заграли, похід рушив. Жінки співали:
"Посланці-коханці, Вибирайтеся, скоро Із князівної дому Та й до княжого двору". А як прийшли вже під двері молодого, то заспівали: "Повій, вітроньку, Попід нову світлоньку, Хай будемо знати, Кому Настусин дар дати!"