Людина, що стебелина! Стебелина — іграшка вітру, а людина — долі.
Був гарний осінній ранок. Князь Іван Мстиславський поїхав на лови.
Гей, славні лови були: дичини, як давно не бувало! Уже смеркати стало, як князь побачив оленя дужого, роги, як ро-сохаті гілляки.
Князь націлився, та олень шугнув убік, стріл схибив.
— Гей, щоб я тебе не дістав, це не може бути! — скрикнув князь і пустився в той бік, куди завернув олень.
Має вже його на оці.
Та швидконогий мчиться стрілою.
Князь за ним, І де та сила в ногах у нього взялася? І завзяття?
— Мушу, мушу, тебе дістати,— вирішив князь. Олень пристанув1, розглядається.
Треба підійти ближче, щоб певною ціль була. Скоро, скоро підбігає князь...
Нараз — наче земля під ногами усунулася. Князь поковзнувся на сухому листі й упав у якусь дебру.
Дебра була зарбсла кущами й князь зачепився за них. На князів крик надбігли дружинники й видобули князя з дебри.
Князь стогнав. Як падав, побився сильно до пня, груди забив.
Про лови не було що й думати! Вернули до замку. Князя повезли на возі.
Сум загніздився в замку.
Князеві щораз гірше й гірше. Кликали лікаря з Вільна. Казав, що князь відбив собі легені. Лікував, та ніщо не допомагало. Князь Іван чахнув і чахнув.
Під зиму лежав князь, що снасть...
Подих смерті чути вже було в замкових світлицях. ,
Княгиня Уляна ночами не спала, сум і журба за її тінню слідком стелилися...
Настусю.теж журба в'ялила. Та вона бачила, що нікому ладу в замку давати, й сама узяла все в свої руки, сама накази видавала, сама всюди взглядала, ладу берегла...
Із початком березня князь списав заповіт й висповідався та за-причастився.
Готовий був у дорогу на той світ, на суд перед престол Всевишнього. А як лід на ріках тріщати почав, кощава смерть станула вже в головах князя Івана Мстиславського:
— Підемо, князю Іване, в дорогу до предків твоїх славних!
І зрозумів князь Іван заклик, і очікував спокійно години відходу.
Ще кілька,днів позволила кощава княжій сім'ї бачити князя живим. А на Благовіщення в понеділок рано, року Божого 1484 повела його на суд Господній.
І припала княгиня Уляна, як тая голубка сивенька до тіла дружини любого свого, слізьми рясними лице його холодне зливала, ридала — горювала:
> — Ой, дружино мій вірненький, Іванчику мій дорогенький, на кого ти мене саму-самісіньку зоставляєш, безпорадну, безпомічну між людьми чужими? Що ж я без тебе, Іванчику, діятиму, сердешна! Ой, чому ти мене, Іванчику мій, з собою не забрав! Іванчику, сонечко моє яснесеньке, життячко моє!
І довго-довго так княгиня Уляна, вдовиця нещасна заводила, до мертвого тіла голубкою припадала, слізьми лице його й руки холодні обливала.
Насилу відтягнули її від постелі й у її кімнати повели. . А князівна Йастуся сумна-пресумна стояла, як біль біліська. І дивом дивувалися люди, що сліз у неї не було.
— Батенько рідний помер та не плакати,— каже хтось зі служби.
— Ой, дитинко моя,— каже на це старий ключник Кузьма Пет-ришин,— гірше, багато гірше тому, що в горю, печалі сплакати не може. Хто може сплакати, виплачеться та й легше йому, а в кого сліз хибне, то важко йому, дуж$. важко. Чи ж не бачите, яка вона бідняточко блідесенька, як стіна, Настусечка наша кохана.
А вона бідна справді в першу хвилю, мов громом прибита була. Та коли побачила, що бідна ненечка її з горя, мов не та стала, про все що круг неї діялося, забула, князівна всі сили свої зібрала й, як і досі, обладу сама скрізь давати почала.
Ходила, мов статуя біла й бліда, а очима скрізь була та всього берегла. І побачили слуги, що князівна одна за. всім дозирає та до неї в усьому звертатися почали, як уже й за час князевої недуги звикли були.
— Дивна ця наша Настуречка, якісь надлюдські сили в неї, таке горе, такий удар важкий, а вона й оком зірким усюди вгляне, всього припильнує, наче б із давна вже керму в руках держала,— говорили слуги й дивом дивувалися.
І справу, скрізь був видний лад і порядок у господарстві, приготування до похорону йшли як слід, до всіх родичів княжих князівна гінців порозсилала з вісткою про смерть князя Івана Мстиславського, нікого не минула.
Почувалася господинею.
І стали гості з'їздитися на обряд сумний.
Перший приїхав князь Василь Пинський, як і колись в свати, з князем Семеном Слуцьким. А з ними разом і нещаслива мати князя Семена, княгиня-вдовиця Ганна.
/ Як побачила князівна Настуся свого сокола ясного, князя Семена, то зразу так радісно забилося серденько в неї:
— Перший прилинув,— зраділа. Та враз і сум вповився круг серденька її.
— Ой, не зараз доведеться нам у купочці жити, соколе мій, Семе-ночку любий, прийдеться пождати,— подумала враз.
А княгиня Уляна як побачила княгиню-вдовицю Ганну, так і впала в її обійми та гіркими слізьми лиця її зросила. А княгиня Ганна й собі сльозами рясними залилася.
— В обох у нас тепер доленька однакова,— сказала,— тільки ти щасливіша, кохана моя, твій чоловік помер у своїй хаті, оточений найближчими, а мій Михась, як злочинець який. Ой, виплакала я тоді свої очі, виплакала. Та й досі як згадаю, жалю не вдержу. Бо невинно, зовсім невинно пішов він із цього світу. Тільки свою батьківщину, що її незаконно відібрав йому князь Казимир, назад узяти хотів для добра землі рідної й віри нашої православної,— говорила княгина Ганна,— та не з власної волі думав він про визвольне діло. Спершу, як тільки помер князь Семен Олелькович, на заклик київських міщан кинув він Новгород Великий і поспішив у Київ, щоби перебрати "вотчину" свою. Та тим часом Казимир передав її католикові Гаштовтові проти волі Києва. Йихась усунувся тоді в свої слуцькі добра, що на них князь Казимир видав йому грамоту, й там жили ми щасливо... Та що я тобі це все оповідаю, ти й так усе знаєш.
— Оповідай, оповідай, мені наче легше стає, як слухаю тебе, бо бачу, що моє горе ще не найбільше, що люди більше зазнали горя й куди тяжчого. ^
І княгиня Ганна оповідала:
— Жили ми щасливо в Слуцьку, аж раз в день Святого Михайла, на Михасеві іменини, заїхали до нас князь Іван Юрієвич Гольшанський і князь Федір Більський. Розмова зійшла на важкі часи для православних, на обмеження наших прав. "Виходить таке, що ми на своїй землі не господарі!" — казав князь Гольшанський. "А всему виною ми самі!"— відповів князь Більський. "Немає в нас єдності, то й сили немає. Була б у нас єдність, ніхто й не важився б посягати по наші права, відбирати їх нам, ломати закони. А так — кожен із нас жиє своїм богом, кожен тільки про власну користь думає. То як же "добриіуі" сусідам не користати?" "Ваша правда!" — сказав на це мій,Михась.— "Як помер мій брат Семен, київський князь, на зазив киян явився я зараз у Києві. Усі кияни були за мною. Та другі князі не станули по моєму боці й тепер замість князя сидить у Києві намісник-латинник Гаштовт". "Бо ти не повинен таки зрікатися київського престолу!" — сказав на це князь Гольшанський. "Треба зробити таємний з'їзд князів і розважити добре, як узятися за діло". Князь Більський радив удатися по поміч до московського князя. Він же навіть споріднений із нами. Та ще нічого й не було, як уже вістка про змову докотилася до Вільна. Поніс її туди Іван Ходкевич. 3$ те й став він київським воєводою.