Та ж церемонія відбувалася з Артистом. Хутро його було таке чорне і таке лискуче, що вловлювало далекі вогні освітленого мосту. Ті вилиски неймовірно гарно рухалися по хутру Артиста. Почоломкавшись, усі зайшли до буди. Артист чудово прикрасив її пір'ям, прапорцями, квітами й невідомо де взятими клаптиками хутра. Серед тих розкошів на них чекав фазан, вкрадений Гієнцем, общипаний, вміло порізаний, готовий до вжитку. Вони чемно попоїли. Своїм мовчанням вони віддавали належне Єгиптянці, яка приготувала вечерю, а тепер вигинала вкрите пісковитим хутром зграбне тіло. Та й Песик не зміг би говорити. Адже він все ще не міг отямитися. Йому здавалося, що він усе далі відривається від реальності. І вже коли прощалися (вогні на мосту згасли, вставало сонце), і таки слід було щось сказати, подякувати, похвалити, зрештою, сказати щось приємне, Песик повернувся до Гієнця і промимрив: "Скажи їм, що усе було... чудово... як... як у казці!"
При цих словах очі Гієнця якось дивно блиснули. Ніби промайнула крижана блискавка. Десь так.
Гієнець пильно подивився в очі Італійцю, і Песик з занепокоєнням побачив той самий дивний блиск в очах у кота.
— Що я такого сказав, — мучився Песик, — у чому моя помилка?
Та перш ніж він зміг знайти відповідь, він почув різке клацання — Італієць витягнув кіготь, один-єдиний, але який! — Песик почув сичання і відчув, як його щось різонуло по щоці.
Гієнець нагнав Песика лише по той бік мосту.
— Що я зробив? Що я сказав? — скиглив Песик, все ще тремтячи з жаху, — чого він мене шкрябнув?
Він тер лапкою скривавлену щоку.
— Це я попросив його, — пояснив Гієнець.
— Ти? Але чого?
— Щоб ти знав, що то не сон, — відповів Гієнець.
І почимчикував собі далі з найбезвиннішим виглядом.
Подряпина загоїлася лише через кілька днів. Лишився рубець, на якому шерсть вже не росла. Щоразу відчуваючи той рубець, Песик знав, що теперішнє щастя — не сон.
І став він щасливо жити, нічого не боячись, нічого не домислюючи і без нічних кошмарів, укупі з Гієнцем і Кабанцем. Так могло тривати до кінця життя. Аж ні. Песик пішов від своїх друзів. Чому? Серйозне запитання. Мабуть, тому, що, як казав Гієнець: "Проблема життя в тім, що навіть коли воно ніколи не змінюється, воно весь час змінюється". ч
XXVIII ВИШЕНЬКА!
Стояв травень. Знову настала весна. Дні подовшали. Песик розгулював Парижем сам. До цього він вже звик, бо тепер знав і місто, і метро, майже так само добре, як і Гієнець. Кожен гуляв сам по собі, а ввечері розповідали один одному, що бачили. Єдина річ хвилювала Песика — оті "змішані діти". Тож він почав бігати до шкіл під кінець занять. На четверту. Він сідав на тротуарі навпроти і дивився, як виходять учні. Щоразу було таке враження, ніби розірвало скороварку. Діти виривалися на вулицю, лякаючи регулювальників, а водії з усіх сил тисли на гальма.
Зрештою, сталося те, що мало статися. Якось по обіді, коли він сидів на тротуарі і роздивлявся, як з школи навпроти під трикольоровим прапором виходять діти, він почув, як хтось пронизливо заволав його ім'я:
— Песик! Песик!
Усі автомобілі негайно зупинилися. У перехожих волосся заворушилося на голові. Песик відчув, як у нього всередині все похололо. Сумніву бути не може: це її голос, Вишенькиї Вона стояла на порозі школи, широко роззявивши рота і світячи рудим волоссям.
— Песику! Ану йди сюди!
Він не міг зрушити з місця, неспроможний зрозуміти, що відчуває. Неймовірну радість? Холодний жах? Бажання кинутися Вишеньці на шию? Чи бажання якомога швидше втекти? Він сидів нерушно. Не рухалася і Вишенька. Вона стисла кулачки і волала все голосніше:
— Я кому сказала йти сюди! Певно, Земля перестала крутитися.
Було лише те золоте сонечко, по той бік вулиці, яке вже тупало ногами.
— Я що, мушу йти до тебе?
І вона пішла через вулицю, волочачи ранець, більший, ніж сама. Гальма завищали, автомобілі загули, регулювальники засвистіли, усі закричали, і Песик вийшов з оціпені-ння. "Не можна, щоб вона мене зловила, я ушиваюся!" І коли Вишенька дісталася його тротуару. Песик був уже за десять метрів звідтіль. Він спинився, щоб краще роздивитися. Хоч вона була все така ж, відбулися деякі зміни. Вона підросла. Волосся вже не таке пряме. Схоже на кучері. Але голос той самий:
— Ану ходи сюди!
"Ні!" — вирішив Песик, і поки вона підходила, відбіг ще на десять метрів. Велетенський ранець заважав. Вона його кинула. Дивно, але Песику це сподобалося: той ранець завжди був першим його суперником. Вона кинулася бігти. Він дав підбігти майже впритул, а тоді відскочив і втік до кінця вулиці. Вона зупинилася. Роззявила рота, але не закричала. Тоді стулила його, піджала губи, стисла кулаки і, дивлячись поперед себе, повільно пішла далі. Песик чекав, не рухаючись. За два чи три метри до нього вона спинилася і озирнулася довкола. На узбіччі було якесь будівництво. Щось ремонтували. Прудко, як кицька, Вишенька вхопила камінчик і занесла над головою. Цілилася в Песика. Песик повагався якусь секунду, а потім, замість тікати чи вишкірити зуби, раптом сів, з найдурнішим виглядом схилив голову на бік, піднявши одне вухо і звісивши друге. Реакція була миттєвою: Вишенька розтисла руку, і камінь м'яко впав їй до ніг.
І дівчинка проговорила ніжно-преніжно:
— Песику, будь-ласка, ходи до мене.
Він мало не піддався. Щось тепле розлилося в грудях, ніби знагла хлюпнуло щастя. Але замість скочити вперед, він ще раз відскочив назад. І коли вона знову пішла до нього, він і собі пішов далі.
Отак він одвів її далеко від школи. Спочатку вона ще пробувала кілька разів зненацька нападати. Іде собі байдуже, роззирається, як американська туристка, і раптом, гоп! Кидається на нього. Але він пильнував. Долоні Вишеньки клацали, мов щелепи. А він знову сидів оддалік. Тоді на неї знову находив короткий напад люті, вона верещала, погрожувала, тупала ногами. Іншим разом вона витягувала з кишені цукерку, присідала навпочіпки, простягала приманку і чекала терпляче, як рибалка. Песик теж чекав. Чекав, щоб вона сховала ту дурну цукерку. І вони знову йшли. Тепер вони зайшли вже дуже далеко від школи. Вже й вечоріти почало. Вона вже не сподівалася заскочити його зненацька. "Я тебе вимотаю", — читав Песик в її очах, які посуворішали від рішучості. "Ти втомишся раніше за мене". Та де там. Втомлюватися почали її ніжки. Тоді вона спробувала ще один прийом. Почала плакати. Плакала мовчки, дивлячись на нього так, ніби він був страшним катом. Песик ще ніколи не бачив, щоб так плакали — стільки сліз одразу. Цілий потоп. Невже він такий поганий? Справжня потвора?