19(6) червня баба Ярина Зайчиха померла я їздила в лікарню хмарно вітер холодно 20(7) червня похмуро
і прохолодно Саша
Захарчиха
Підопригора вночі
годині об одинадцятій
померла
23(10) червня
хоронили
Підопригору Сашу
26(13) червня Галі
Підопригорші
померла мати
27(14) червня з п'ятої
години трошки дощ
пройшов
28(15) червня
хоронили бабу
29(16) червня
і гаряче і хмарно
і прохолодно
3(20) липня дощ
з десятої ранку довго
йшов гроза сильна
грім
5(22) липня я на дорозі упала хоронили Мазурика Петра
7(24) липня Івана Купала Іван Данько помер
9(26) липня сонячний гарячий день 10(27) липня дощ з обід до вечора йшов 11(23) липня хмарно 12(29) липня Петра Павла Вадика день народження 13(30) липня дощ трошки пройшов після обід Іван наш снився лежав холодний ком... 14(1) липня Порфирій Кузьмич
він сів на коня та й їдної ночі поїхав, так хтів знати, що то за смерть; і дивиться, таке бабисько кострубате, бридке з мітлою та рискалем, та до неї, ти чого волочишся по моїм грунті, та й взяв меч, хтів її порубати, а йому рука пац та й відпала, то він бачить, що вона сильна, та й ну ж упадати: ласкава пані, ти дужа, а я багатий, я не маю жінки, то ми б і побралися; а вона йому ти, безумний чоловіче, якби я хотіла, то вибрала собі межи царів, ксьондзів, біскупів, а я не мала чоловіка, та й не буду мати; так його там і погребли; він шукав смерті, та її й знайшов. А ще ж-як наші баби й діди вмирали, а ми малі були, то нам цікаво було у вікна заглядати на бабів і дідів на лаві лежачих, а потім бігти у вулицю чи в садочок і вилазити на грушу і такі грушки в росі зривати, бо там угорі вони чогось най-солодші, — то далі пам'ять як що і збереже, то не те, що з смертею пов'язане, а те, які грушки були солодкі в день смерті. Та надходила черга й батькам, і все чоловіків забирало перших, бо й голод їх милував, і війнами якось вхитрялися вберегтися, бо знали не висовуватися, де куля сліпа, і прізвища довмівалися позамінювати, бо й прізвища досить було, щоб погони здирати та з цих бойовиськ, де смерть бенкетує, одсилати їх у тюрми, — ото де щедра держава на люд, що в тюрмах він корисніший, та ж не в бойовиськах смертельних: і вже верталися до домівок, старі мундири підла-тували й підштопували і так ходили, нашиваючи й згодом сукняні галіфе у сільських артілях, та ні слави, ні влади втримати не могли, бо їдна воля лишалася дозволенна — у містечковому буфеті пропивати зароблене і килькою у томаті заїдати; і синам незрослим той дух буфетяний, діжки з пивом, оселедці в вітринах, підобідування за гроші й підснідування у набор, усе те заховувати в малечу пам'ять і нести у світ як згадку про геройство батьків; хотіти забути недоспані ночі, втечі до сусідів, бо ночі ставали судилищами з п'яними батьками на стільчиках посеред кімнати, їхніми балачками зі світом, страхом, що зсудомлені руки безтямних батьків повабляться на наругу, — та батьки й не помишляли вчиняти нічне бойовисько, тінь смерті нашіптувала їм зловтішні думки про самогубство. Спроквольні смерті чаїлися в оселях переможців на очах дітей, що породжені з-над зусилу були ще за тверезої тями, — їм бути свідками величного конання захмелілих богів, що збожеволіло допевнялися од синів доторку рук маленьких, чи б'ється серце; не там тримаєш, нижче, як це так, що ти не чуєш. І ці щасливі роки у колисці роду, це сирітство за живих іще батьків, це блукальство од хати до хати не вимерхлої ще общини, це животіння
колишньою славою спричинілих богів, яка вберігала од зневаги статечних дорослих, од глузувань такої ж малечі, бо матері догоджали своєю працею, бо батьки, стямившись, приступалися до владного гурту, до вчителів, і лишками незатуманеного розуму вертали собі трохи тої слави, постави міркуючої людини, — ким же було зростати синам в очу цього вибавленого середовиська, яке навіть богів приневолило до безпліддя й повільного виздихання, де не лишалося їм грунтів і майна, бо грунти державні, а майно — шинеля стара на гвіздку у коморі, пілотка і пасок офіцерський, медалі і зірка рубінова в скрині, і конспекти артилериста, і компас, і планшет з тривожним запахом справжньої шкіри; на які діяння було прирікати себе і який той світ, де тебе й не потребувалося, бо ж у тому затишному і жорстокому світі дитинства усе вже збувалося, а решта життя як нецікавий тлумач уже збулого; ким же було ставати, як не довічним жалобником одходячого у небуття віку заліза, церкви, пивного буфета, знавіснілих бійок навіть на всеношну, блукань і втікань під осяйним небом, опівнічних вкрадань у сіни, де тобі виносили не як колядникові, а як синові ще одного конаючого бога, і страх того погляду, тої подавальної руки з пиріжком, горішком чи п'ятаком, страх наважування вступати в оселю вцілілих богів і богинь, яким навіть за таку щедрість мусить бути одроблено матір'ю твоєю, довічною обшивальницею, — так тобі добувати й свого віка принужден-ним воїном, найманним мислителем і зачаєним тлумачем. Не пізнавати й не дарувати хоч і той біль, бо палаци збудовано на твою погибель, а поля позаростані, і навіть старі шинелі привалено струхлявілими стелями, — ще якась мить спокою і господарювання, що помер Кваша дощ
зранку до десятої
години
16(3) липня
день гарний теплий
у Олексієвого
Корнієнкового сина
свайба
17(4) липня
Кулаков помер
зранку дощ
19(6) липня
сильний вітер
23(10) липня дощ
зранку і до вечора
24(11) липня дощ
трошки зранку
і після обід померла
Журки жінчина тітка
Журчиха
25(12) липня
хоронили дощ
трошки побризкав
28(15) липня празник
Володимира
31(18) липня почався
о дванадцятій годині
дощ і до кінця
1(19) серпня зранку
дощ до другої години
дня
2(20) серпня празник Іллі пророка 4(22) серпня дощ з першої години йшов до четвертої 5(23) серпня дощ ввечері гроза 14(1) серпня Маковея Захарко Підопригора помер 15(3) серпня Порфирій Кузьмич Дмитренко снився казав розстібни халата
19(6) серпня Спаса гарячий день 20(7) серпня ввечері Вася Кордонюк помер
донедавна творилася вкупі з батьком, та тепер уже самотиною: лазіння верхами хати, смоління квачем з відра зотрухлявілого толю, майстрування хлівчика для свиней і стеління підлоги з дощок, заготовлених батьком на труну, збивання ворітець і хвіртки, садіння дерев, ладнання обшкурованого бруска для набивання рук за зчитаним із газет ритуалом, гартування під вишнями штангою з тракторних коліс; та вже роковано будь-який порух, бо дух замирання бере гору, останній величний подих конаючого бога приневолює до впокори, — це пора довготриваючої смерті, свято радісного оскніння як докір всьому, що ще хоче тривати, діяти; смерть як свято; впокійлива царина в огороді дотримання решти свят, звичаїв, сумовитого дочікування неминучого, що принесе вивільнення і страждущому, і споглядачам непереборного згасання; і ось той ранок, ще й досвіток, коли тебе буде збуджено й сказано тобі нема твого тата, сину, і скажеш а де ж він, і почуєш помер, і тра буде вставати, ще й без думки про якесь інакше життя, і проходити повз ліжечко, на якому доходило дні за днями, роки за роками життя того, хто тепер уже й не батько, а символ якийсь, хоч і тіло, з підібганою в коліні ногою, з обличчям, пошрамленим у нічних трусіннях і побиваннях головою об поренче, коли демони смерті й життя тіпають безтямним тілом, то кидаючи у небуття, то вертаючи його, злихоманіле, до безживної тями; тепер уже й демони полишають свої ігриська, зоставляючи тіло на вищих судіїв, що приходять безмовно і забирають їм належне; тра пройти і другою кімнатою, ступити у просторі сіни, що вже виповнені переддосвітньою тривогою у відхилені навстіж двері, столочити зарошений спориш, глитнути прохолоди дрімаючого ранку, що сторожко дослухається хатньої тривоги, аж доки не схлипне жалобний голос, не гуркне машина з рятівними помічниками, аж тоді вже дасть волю голосам природи, першому зосхідньому сяєву, що освятить вивільнену муку очікування, німоту втрати, — та й вже не зо страху, а з дивезної певності, що тебе ошукано, що це тільки-но сон, вернутися тобі до теплої хати, стати в ногах батька і крізь бильця поренча просто тако торкнутися пальця простягнутої батькової ноги, бо ж так лежати, з одною випростаною, а другою зігнутою в коліні, може лише натомлена і згорьована людина, яка чогось цього ранку забулася за свій, не дуже чоловічий обов'язок розпалити грубку, поставити картопельки у мундирах, а ти мав би прокинутися од духу картопляної пари і шарудіння полін у коцюбнику, та записати у вдячній пам'яті переляканого звіряти й ще один ранок тихого свята, непевної