порозказувано усенькі до однісінької історії; вже й знаття таке всім, що й далі буде; типір то до кожного підведуть і розбійника, і святого задля суду верховного, і що ж ти вирішиш, як воно й так знати: бо розбійник не страшний ні для мудрих, ані для невтаємни-чених, а святого знов тра на хрест посилати, а судії знов спитати, що є істина, і не діждати відповіді; та й так понаучувалися розповідати історії, і так здобули знання про все, але правди зреклися. Одтоді мудрі підкрадаються до хоч якого гурту, якого народу, до кожного стрічного ще з передраніш зготованими історіями, в яких тільки їм толк знати, і то вони покваплюються, де чутно інші історії, де вже от-от буде правду сказано, й от вони собі таке місце одбирають, і право таке, і щоб їх було видко, та й ну ж розказувати свої історії, ще ж цікавіші, таке ж як-то про всіх і во благо всіх, і так призвичаюють гуртами ходити, народами цілими, — кажуть, ото народ, ото винуваті, а себе ні народом не назове, ні ж винуватим, бо знає такі-і історії, таке все-е. То що ж ти робитимеш, — уже й народів не вистачає й на всіх укупі мудрих, бо всіх навчено, всім знати, яке їм скінчення, усі гріхи оповідані, що їм і не вміститися отуто, де прожити лишається; більш гріхів, як самого життя. Та ще є хода нечутна, взирання у порожнини стін, вигадування зі снів найобачнішого здогаду про оселю, колись тобі належану, хороми такі о багатьох стовпах дубових, та ні заміту, ні глини, ні покрівлі не добачиш упритул віків згорьованих, — тако мариться думкою самою, маревом хати самої, що ти будівничий цих стін, що й тобі пройтися уздовж мурування найбликшого, помислом наповнити всяку незбулу архітектуру, але не жити в хоромах, не навертатися й сном до новіших
Моспалишина тепло і грязюка 12(29) травня з третьої години дощ 13(30) травня похмуро хоронили Катю Моспалишину 14(1) травня вітер прохолодно ясний день
15(2) травня Лесі
один рочок
22(9) травня празник
Николая
23(10) травня дощ з третьої години 26(13) травня крапав дощик похмуро 29(16) травня Зіні Тутовій рік 30(17) травня з п'ятої години дощик побризкав з громом 2(20) червня дощ побризкав трошки 4(22) червня прохолодний вдень вітер
6(24) червня дощ ввечері з п'ятої години трошки 8(26) червня Вознесіння 9(27) червня гарячий а ввечері холодно 11(29) червня з дванадцятої години дощ трошки пішов 13(31) червня дощ з п'ятої години раптовий недовгий гарний і гроза сильна 14(1) червня зранку похмуро а вдень сонце і гаряче 15(2) червня теплий день 18(5) червня Трійця хмарно вітер сильний прохолодно ввечері дощ
помешканців, — ти вже такий утікач, ще й такий винуватець, бо перш обзивався до суддівства з позовами про змарнілу архітектуру, а то вже суддівство жадає не інакшого, як нових снів, і таких подробиць, щоб це їм було за оправдання й дальшого судіювання, бо їм уже не винуватця тра, і не шукати його, й не спізнавати, а все лиш суддівство живити; а не хочеш бути довічним свідком, не ділишся снами, не розказуєш, як то воно, що їдно стовпи та й стовпи, але й просвітку не видко, бо десь там з якогось причілка справдешня оселя, все таке, про що хтілося снитися, але ж то таке хитрування, що тільки здогадуйся, яка та оселя, і затишок, і архітектура, — то тим ти вже й є винуватець, тобі одтипір бути втікачем, і тебе записано в архіви поховані: на чий то ти промисел здумався зазіхнути, які це такі ще гинакші винуватці бувають. Й то ти мудруєш мовчанням опізнати, здогадом таким обновити усе це тобі неналежане, це твоє таке оправдання останнє й хитрування перед гоком суддівства, — а не ти хіба ґвалтом кричав і за поміччю, і долі допевнявся, і на візничого наймався, і всенький світ рятувати брався, і на морі й на суші вирятовував, ще й хтів бути таким непричетним, й раз суддівство зачати, вдруге ж тікати од нього, раз вродивши здогад, вдруге зрікатися а навіть помислу про нього, — де то ти бачив таке. Світ не тямить свого діяння, замарюється подоба світова у такому шклі величезному, а ти береш навиворіт помисел щезлих його діянь, у сни такі второчуєш, вигадуєш причілковий затишок, щось таке заховане, і даруєш світові гадку на ожиття, а все мертве кидається нобі навздогін, а ти мертвих хочеш покликати на суд, та й знов їх мати за ще мертвіших, — звідуйся ж перед суддівством, як ти живіший од усіх живих і мертвих; вдягайся у те своє лікарняне чи військове, напитуй хоромів і шпиталів, винаймуй візничих і такі колії, що їдним колесом проїжджати, що німертвих-ніживих вирятовувати з їх найостаннішого притулку, бо ж найбільші суди попереду, а суддівству ще осторонь наглядати, що людина коїтиме з людиною, ще наслухати таких історій, що й найбільшій мудрості змерхнути, — бо не стає часу на розпізнавання, нема поділу на слухачів і оповідачів, не знати, де початок, а де кінець, що — мудрого, а що — невтаємниченого; то світ ловив і не міг впіймати, а це вже їдні втікачі, й не од світу, й не там ще од кого, — од власного гласу і взору їдне в другого: не очима в очі, не поглядом в погляд, сама душа вгляне у тебе, й тоді крик розітне груди. Та ще ж є дерево, калина, сосна, чи там дуб, і підказують, ще ж оно й тополю не забудься, і невтаємничений дивом дивується, що це ж дерево, і
щось йому сниться таке, ну от як дерево та й, і це може бути і доля, й історія, й що хоч; але ж мудрому мало, що дерево, давай-но здогадуватися, що таке дерево, бо це ж і не дерево, та й він з радощів таких впізнання замареного гукне: та це ж дерево. Й от це бреде він піском, вскрізь така пустеля, і так солодко знати, що от пісок та й пісок, і тіки й щастя, що-но брести піском, але й страх, але й на тверде ступнути страх, і от якої це мови потребується і про той пісок впойісти, і про страх той, бо невтаємниченому присту-питися до всевидчої волі і знати, де йому останнє пристановсько, а мудрий такий мудрий, аж не вгаватиме, що й поза волею, яка не є, ще й у кожному слові прихисток добачить, та все мова йому і слово, аж доки і слів не позостається; от про страх ти вже оповів, послухай лише-з і про смерть, —
смішно тобі, як це вмирати свею смертею, а вам же жити й про саму смерть балакати, бачити, та не знати її приходу, бо то вона хоч як підкрадеться, та й знаєш, що то смерть, а це у все таке невидке зашарувалася, й куди й глянеш, то воно смертю називається; то було знати, яка вона, — одна, що приходить, коли кожний старий умирає, друга то така нагла, зненацька, і все косою рубала, лиш знаку не робила; то вона дівчинкою десятилітньою являлася, посидить тамечки, а тоді зачинає бігти, доки в подвір'я чиєсь не забіжить, а на ранок і п'ятеро душ умирало, а то слабістю якоюсь достукується у вікна, і як хто вбізветься, то на ранок його не стає, — кажуть, що то не треба вбзиватися; то хоро-бою постукає у вікно, то колькою чи пропасницею явиться, то холєрою, а то голою бідою. А чи не тобі Богинька вповідала про того рицаря та й ту смерть, що як був у пана син, і казали, що його грунтами смерть ходить, то